КРИТЕРІЇ ВІДМЕЖУВАННЯ ПРОВОКАЦІЇ ЗЛОЧИНУ ВІД ДОПУСТИМОЇ НЕГЛАСНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ

Анотація

У статті визначено критерії відмежування провокації злочину від допустимої негласної діяльності у кримінальному провадженні. Актуальність теми полягає в тому, що у сфері негласних слідчих (розшукових) дій найгостріше постає проблема меж допустимого державного втручання, оскільки тут поєднуються потреба у викритті латентної злочинності та ризик штучного створення або посилення злочинного наміру особи. Метою статті є системне визначення критеріїв, за якими провокація злочину має бути відмежована від допустимої негласної діяльності, та побудова цілісної моделі їх правової оцінки з урахуванням положень кримінального процесуального законодавства України, практики Європейського суду з прав людини і правових позицій Верховного Суду. Методологічну основу дослідження становлять формально-юридичний, порівняльно-правовий, системно-структурний та функціональний методи. У роботі показано, що чинне кримінальне процесуальне законодавство України закріплює пряму заборону провокації під час контролю за вчиненням злочину, однак не містить завершеного легального тесту її відмежування від правомірної негласної діяльності. Обґрунтовано, що вирішальне значення для такого розмежування мають характер ініціативи контакту, інтенсивність впливу на поведінку особи, наявність попередньої об’єктивної інформації, процесуальна контрольованість і повнота фіксації негласної дії, а також наслідки встановлення провокації для допустимості доказів. Узагальнення практики ЄСПЛ дало змогу показати еволюцію підходу від заборони прямого створення злочину до комплексної оцінки всієї сукупності обставин взаємодії між агентом держави та особою, а аналіз практики Верховного Суду – виявити посилення вимог до судової перевірки заяв про провокацію. У статті обґрунтовано інтегровану п’ятиелементну модель оцінки наявності провокації злочину в негласній діяльності. Обґрунтовано, що встановлення провокації зумовлює недопустимість відповідних доказів і ставить під сумнів легітимність кримінального обвинувачення тією мірою, якою воно ґрунтується на державному створенні злочинної ситуації.