Київський юридичний журнал

ПРАВО ДИТИНИ НА СІМ’Ю: ЮРИДИЧНІ АСПЕКТИ УСИНОВЛЕННЯ, ОПІКИ ТА ПАТРОНАТУ В УКРАЇНІ

Даша Олександрівна Калєнцова, Валерія Юріївна Чернишова — Tue, 17 Jun 2025 00:00:00 +0300

У статті досліджено юридичні аспекти реалізації права дитини на сім’ю через механізми усиновлення, опіки та патронату в Україні. У роботі детально проаналізовано законодавче регулювання вказаних форм влаштування дітей, вказано на їх правову природу, переваги та недоліки, з урахуванням норм Сімейного та Цивільного кодексів України, Закону України «Про охорону дитинства», підзаконних актів, а також міжнародно-правових норм, зокрема Конвенції ООН про права дитини. Встановлено, що усиновлення є найбільш стабільною та повною формою влаштування дитини, адже створює нові юридичні зв’язки, подібні до біологічної сім’ї. Опіка забезпечує тимчасовий, але легальний захист і виховання дитини, переважно з боку родичів, однак має обмежену правову силу щодо спадкування та зміни статусу дитини. Патронат, як новація в українському праві, становить професійну форму тимчасового догляду, яка передбачає соціальний супровід та швидке втручання у випадках кризових ситуацій, надаючи змогу дитині залишатися в сімейному середовищі, не змінюючи юридичного статусу. У роботі систематизовано ключові етапи процедур усиновлення, встановлення опіки й оформлення патронату, проаналізовано компетенції відповідних органів державної влади, а також охарактеризовано проблеми, що виникають на практиці, зокрема: надмірна бюрократизація, нестача підготовлених кадрів у службах у справах дітей, недостатня поінформованість населення, ризики формального підходу до оцінки кандидатів на опіку чи усиновлення. Наголошено на необхідності посилення контролю з боку органів опіки за умовами проживання дитини, підвищення ефективності соціального супроводу патронатних та опікунських сімей, удосконалення інформаційної підтримки потенційних усиновлювачів. Запропоновано шляхи вдосконалення нормативно-правової бази та практичного механізму реалізації права дитини на сім’ю. Особливу увагу приділено розбудові інституційної спроможності держави у сфері захисту прав дітей і розвитку партнерства між державними та недержавними структурами.

ЯКІСТЬ ЗАКОНУ: ДОКТРИНАЛЬНІ РІВЕНЬ РОЗУМІННЯ, ВИМОГИ ЗАКОНОДАВСТВА, ПРАКТИКА ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ

Михайло Георгійович Кравченко — Tue, 17 Jun 2025 00:00:00 +0300

Статтю присвячено визначенню системи вимог, яким має відповідати якісний закон крізь призму положень: юридичної доктрини, положень законодавства України та практики Європейського суду з прав людини. Методологічною основою дослідження стали порівняльно-правовий, структурно-функціональний, формально-догматичний методи дослідження. Їхнє застосування дало змогу з’ясувати вимоги до якісного закону крізь призму позиції Венеційської комісії, практики Європейського суду з прав людини, вимог законодавства України, наукових досліджень вітчизняних і закордонних дослідників, присвячених якісному закону. Здійснене дослідження дало змогу констатувати, що якість закону не є суто теоретичною категорією. Вона є вимогою, що адресована до Верховної Ради України та глави держави, зоною їхньої спільної відповідальності. Якість закону є комплексною категорією, яка розкривається крізь призму системи вимог, яким має відповідати будь-який закон. Найкраще ці вимоги визначила Венеціанська комісія у доповіді № 512/2009 «Про верховенство права» (the Rule of Law). Важливий внесок щодо розуміння принципу юридичної визначеності як вимоги до якісного закону зробив ЄСПЛ.Цінність цих напрацювань полягає у змозі приватної особи захиститися від неякісного закону або окремих його положень.Якість закону обумовлюється низкою обов’язкових чинників, серед яких дотримання в процесі законотворення правил та вимог законодавчої техніки; виконання конституційних і законодавчих вимог до законопроєкту та законотворчого процесу; проходження законопроєктом обов’язкових і додаткових експертиз.Якість закону є відносною категорією, що обумовлено, з одного боку, існуванням певних меж регулятивного потенціалу будь-якого закону, а з іншого – постійним розвитком суспільних відносин, які з часом не знаходять адекватного відображення в законодавстві. Безумовно, вказані обставини не нівелюють вимогу щодо якості законів, однак вказують на її певні об’єктивні межі.

ДЖЕРЕЛА ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ СУСПІЛЬНИХ ВІДНОСИН У КІБЕРПРОСТОРІ: МІЖ ЗАКОНОМ, КОДОМ І ЗВИЧАЄМ

Людмила В’ячеславівна Панова, Александр Сергійович Панов — Tue, 17 Jun 2025 00:00:00 +0300

Статтю присвячено аналізу джерел правового регулювання суспільних відносин, що виникають у кіберпросторі, зокрема в умовах поширення блокчейн-технологій та електронних правочинів. У статті досліджено основні механізми та джерела регулювання, які можуть застосовуватися в цифровому середовищі з урахуванням викликів, пов’язаних із швидким розвитком технологій і правовою невизначеністю, зокрема феномени Lex informatica – алгоритмічний код як регулятор поведінки в мережі інтернет та lex electronica – звичаєві норми, сформовані внаслідок усталених практик користувачів. Проаналізовано їх відмінності, характерні риси, вплив на правову систему, а також особливості взаємодії з традиційним правом. Вони обидва є невід’ємними складниками сучасної системи кіберправа та відіграють центральну роль у формуванні нової нормативної реальності, яка значною мірою виходить за межі державного права. Автори зазначають, що зазначені феномени є новітніми джерелами правового регулювання суспільних відносин у кіберпросторі. Автори стверджують, що комп’ютерний код не може повністю замінити правову систему, оскільки йому бракує гнучкості, притаманної правовим нормам. У центрі уваги – проблема ефективного поєднання традиційного права, технічного коду і звичаєвого регулювання. У статті визначено такі основні джерела регулювання у кіберпросторі: національне законодавство; комп’ютерний код (lex informatica); звичаї кіберпростору lex electronica); міжнародні договори; судова практика. Основні джерела правового регулювання в кіберпросторі України складаються з Конституції, галузевих законів щодо віртуальних активів, платіжних послуг, електронних довірчих послуг, інформаційної безпеки та кібербезпеки. Усі вони взаємопов'язані, формуючи комплексний нормативний ландшафт для безпечного розвитку блокчейн-технологій, електронної комерції, цифрової гуманітарної допомоги та державних сервісів. Обґрунтовано, що взаємодія між цими джерелами має бути гнучкою, із дотриманням балансу інтересів між публічним та приватним правом і з додержанням технологічного нейтралітету.

КОРПОРАТИВНА ЕТИКА ЯК ІНСТРУМЕНТ РОЗВИТКУ БІЗНЕСУ: СВІТОВИЙ ДОСВІД ТА УКРАЇНСЬКІ РЕАЛІЇ

Олена Анатоліївна Черненко — Tue, 17 Jun 2025 00:00:00 +0300

Статтю присвячено аналізу корпоративної етики як важливого інструмента розвитку сучасного бізнесу, з акцентом на світовий досвід та українські реалії. Авторка досліджує історичне підґрунтя етичних принципів у сфері господарювання.Особливу увагу приділено шести базовим етичним принципам: солідарності, ефективності, раціональності, справедливості, утриманню від заподіяння шкоди та рольовій відповідальності, які можуть бути адаптовані до бізнес-середовища як основа для формування відповідальної корпоративної поведінки.Важливим інструментом формування, підтримки та розвитку корпоративної етики є кодекс корпоративної етики. Його наявність засвідчує стратегічну орієнтованість суб’єкта господарювання на дотримання етичних стандартів і сприяє встановленню спільних цінностей, прозорості в діяльності та зрозумілих орієнтирів для працівників. Кодекс не лише виконує регулятивну функцію, а й слугує основою для формування позитивного етичного клімату в колективі, зміцнює довіру між усіма учасниками бізнес-процесу, сприяє формуванню прозорого та відповідального середовища, знижує ризики для інвестування та підвищує довіру до бізнесу з боку потенційних інвесторів.Кодекс корпоративної етики встановлює ключові норми етичної поведінки, що охоплюють заборону дискримінації, сексуальних домагань, примусової та дитячої праці, забезпечення рівності можливостей, етичні стандарти у взаємодії з партнерами, медіа та державними інституціями. Він також регламентує питання подарунків, ділової гостинності, запобігання цькуванню та приниженню в колективі та містить положення щодо відповідальності за порушення встановлених норм. Аналіз українських реалій показує низку етичних викликів: формалізація етичних стандартів, недотримання трудових прав, дискримінація, низький рівень моральної культури.Ефективна корпоративна етика потребує системного підходу: участь працівників у розробленні етичного кодексу, прозорість його положень, чіткі механізми відповідальності та реальна підтримка з боку керівництва. Лише за умови усвідомленого прийняття етичного кодексу кожним працівником він може стати дієвим інструментом внутрішнього регулювання, підвищення довіри, зміцнення репутації суб’єкта господарювання, а також стимулювання інновацій та сталого розвитку бізнесу в Україні.

МІСЦЕ КОНСТИТУЦІЙНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ПУБЛІЧНИХ СЛУЖБОВЦІВ В СИСТЕМІ ЇХ ЮРИДИЧНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ

Валерія Юріївна Чернишова — Tue, 17 Jun 2025 00:00:00 +0300

У статті досліджуються теоретичні підходи та нормативне забезпечення конституційної відповідальності як особливого, не передбаченого Конституцією України виду відповідальності – конституційної. З'ясовано, що на сьогодні відсутня єдність у науковому тлумаченні конституційної відповідальності, проте зберігається традиційне її розуміння як можливої негативної (ретроспективної) чи позитивної. Визначено значущу роль конституційної відповідальності в межах нормативно-правового регулювання статусу публічних службовців, окреслено її ознаки. Досліджено різні підходи стосовно публічно-правової складової конституційної відповідальності. Так, за одним із підходів конституційну відповідальність слід відмежовувати від публічно-правової, яка є відповідальністю органів публічної влади (посадових осіб), тобто органів державної влади й місцевого самоврядування.Окрему увагу присвячено політичній складовій конституційної відповідальності суб'єктів публічної служби, обґрунтовано важливість і цінність критерію політичності в межах дослідження саме конституційної відповідальності. Проаналізовано проєкт Закону України «Про політичну відповідальність в Україні», який так і не було прийнято, наведено його основні положення для повного розуміння суті конституційної відповідальності в аспекті характеристики політичної ознаки. Критично розглянуто підхід, відповідно до якого конституційна відповідальність є мірою реакції держави на вчинення конституційного правопорушення, охарактеризовано елементи такого делікту.Зроблено висновок, що конституційна відповідальність публічних службовців є особливим видом відповідальності, яка настає в конкретно визначених Конституцією України випадках для утвердження принципів демократії та верховенства права, досягнення цілей держави в частині захисту її інтересів та інтересів громадян. Цей вид відповідальності є абсолютно визначеним, а його застосуванню передують набір конституційних процедур для кожного конкретного випадку.

ВРЕГУЛЮВАННЯ СПОРУ ЗА УЧАСТЮ СУДДІ ЯК АЛЬТЕРНАТИВНИЙ СПОСІБ ВИРІШЕННЯ АДМІНІСТРАТИВНИХ СПОРІВ

Юліана Зіновіївна Кузів, Дмитро Володимирович Смотрич — Tue, 17 Jun 2025 00:00:00 +0300

У статті досліджено інститут врегулювання спору за участю судді як альтернативний метод вирішення адміністративних спорів, його особливості та правову природу. Визначено, що врегулювання спору за участю судді є специфічною процедурою, яка поєднує елементи судових і медіаційних процедур, створюючи новий формат примирення сторін у рамках судового процесу. Встановлено, що ключовими характеристиками цього інституту є добровільність, конфіденційність, обмеженість у часі, неформальність та активна роль судді як посередника. Проведено порівняльний аналіз інституту врегулювання спору за участю судді та процедури медіації, виявлено їхні спільні та відмінні риси. Встановлено, що основними відмінностями є правовий статус посередника, законодавче регулювання та часові рамки застосування цих процедур. Досліджено особливості застосування інституту врегулювання спору за участю судді в адміністративному судочинстві з урахуванням специфіки публічно-правових відносин і правового статусу суб’єктів владних повноважень. Виявлено проблемні аспекти практичного застосування цього інституту, зокрема недостатній рівень процесуальної регламентації цієї процедури й обмежена дискреція органів влади щодо можливості укладення мирових угод. Обґрунтовано потребу в удосконаленні нормативно-правової бази шляхом розробки методичних рекомендацій щодо проведення процедури врегулювання спору за участю судді та розширення повноважень суб’єктів владних повноважень у частині укладення мирових угод.Доведено, що інститут врегулювання спору за участю судді є важливим кроком у розвитку системи альтернативного вирішення адміністративних спорів в Україні, що сприятиме розвантаженню судової системи, підвищенню довіри громадян до правосуддя та забезпеченню більш ефективного захисту прав у публічно-правовій сфері.

ІСТОРІЯ СТАНОВЛЕННЯ АДМІНІСТРАТИВНОЇ ЮСТИЦІЇ УКРАЇНИ

Едуард Миколайович Сорока, Микола Олексійович Сорока — Tue, 17 Jun 2025 00:00:00 +0300

Статтю присвячено історії виникнення, становлення та розвитку адміністративної юстиції на теренах сучасної України, починаючи від перших кроків і до сучасного її стану, висловлено думки щодо перспективи подальших розвідок у цьому напрямі. Обґрунтовано поняття адміністративної юстиції та необхідність її створення для ефективного гарантування прав людини у відносинах з владою із врахуванням принципу розподілу влади на законодавчу, виконавчу й судову. Процес виникнення передумов, становлення та розвитку адміністративної юстиції нами поділено на етапи з урахуванням періодів в історії нашої країни. До них належать: часовий проміжок існування Київської Русі, коли вперше слово «суд» згадується в Статуті князя Володимира Святославовича «Про десятини, суди і людей церковних», коли за часів Руської Правди виникло поняття відповідальності посадовців, що стало передумовою контролю за владою; часовий проміжок існування Литовських статутів (1529, 1566, 1588), які містили норми, що регулювали діяльність урядовців, а також механізми їх відповідальності та згідно з якими вперше з’явилися судові інстанції, незалежні від виконавчої влади; період Війська Запорозького, коли за «Пактів і Конституції законів і вольностей Війська Запорозького» мали місце принцип розподілу влади, контроль за владою, захист прав і свобод, судова система, європейський контекст; формування судово-адміністративних органів з проблем адміністративної юстиції 1743–1917 рр. у складі Австро-Угорської та Російської імперій, Речі Посполитої Польської; відродження української самостійності 1917–1923 рр.; радянський період; адміністративна юстиція за часів незалежності. Наведено обґрунтування того, що цей процес становлення продовжує своє існування й досі. Обґрунтовано важливість вивчення історичних процесів виникнення, становлення та розвитку адміністративної юстиції на землях сучасної України в різні періоди.