Київський юридичний журнал

ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦІ ТА ЇХ КРИМІНАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ПОРУШЕННЯ ПРАВИЛ КОРИСТУВАННЯ ТА ЗБЕРІГАННЯ ВІЙСЬКОВОГО МАЙНА

Роман Петрович Лаврьонов — Mon, 30 Dec 2024 00:00:00 +0200

Ця наукова стаття присвячена детальному аналізу проблем кримінальної відповідальності військовослужбовців за порушення правил користування та зберігання військового майна, що є важливим аспектом забезпечення дисципліни та ефективності військових структур. У статті досліджуються мотиваційні чинники, які сприяють таким порушенням, включаючи недостатній рівень свідомості військовослужбовців, відсутність належного виховного впливу та прогалин у системах внутрішнього контролю. Встановлено, що основними причинами порушень є низька якість управління військовим майном, недостатній рівень професійної підготовки персоналу та відсутність механізмів превентивного контролю. Аналіз існуючих дисциплінарних процедур виявив їхню недостатню ефективність, що зумовлено неузгодженістю нормативно-правової бази, неоднозначністю санкцій та відсутністю дієвих механізмів моніторингу виконання дисциплінарних рішень. Значна увага приділена міжнародному досвіду регулювання використання військового майна, особливо у контексті участі збройних сил у миротворчих операціях. Підкреслено необхідність гармонізації національного законодавства з міжнародними стандартами для підвищення ефективності контролю. Запропоновано низку конкретних заходів для покращення систем управління та підвищення дисципліни серед військовослужбовців, включаючи впровадження строгих механізмів моніторингу, регулярне проведення тренінгів з підвищення правової обізнаності, модернізацію системи обліку та зберігання майна. Особливий акцент зроблено на формуванні культури відповідальності та свідомості в армійських структурах через створення мотиваційних програм. У підсумку, результати дослідження можуть бути використані як основа для подальшого вдосконалення нормативної бази та практичних заходів з метою підвищення рівня дисципліни, ефективності управління військовим майном і запобігання правопорушенням у військових структурах. Стаття має на меті сприяти системним змінам у підходах до забезпечення дисципліни та ефективності у військовій сфері.

ВІЙСЬКОВЕ ЗАКОНОДАВСТВО ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ (ІСТОРИКО-ПРАВОВИЙ АНАЛІЗ)

Олександр Йосипович Вовк — Mon, 30 Dec 2024 00:00:00 +0200

В даній статті розкривається авторське розуміння системи актів військового законодавства Західноукраїнської Народної Республіки, визначається їх загальний поділ за видами правового регулювання суспільно-політичних відносин у воєнній сфері. Робота здійснена зі застосуванням світоглядних, загальнонаукових, спеціально та конкретно-наукових методах пізнання, з яких перевага надається історико-правовому методу, що характеризує значимість норм вітчизняного військового права 1917–1921 років. Встановлено, що до суб’єктів нормотворчості ЗУНР взагалі та у військовій сфері зокрема слід віднести: Українську Національну Раду (УНРада), Державний Секретаріат, галузеві секретаріати, Виділ УНРади, Трудовий конгрес, Уповноваженого Диктатора Євгена Петрушевича (з 9 червня 1919 р.), повітових комісарів і військових комендантів а також повітові УНРади як самоврядні органи. Досліджено, що правові акти ухвалені тими чи іншими суб’єктами нормотворчості ЗУНР мали різні назви, а саме: внесення, декларація, доповідна записка, закон, інструкція, інформаційне повідомлення, меморіал, наказ, обіжчик, оперативний звід, повідомлення, повласть диктатора, присяга, приказ диктатора, протокол, рапорт, рекомендації, розпоряд, розпорядження, розпорядок, угода, універсал, устрій, ухвала, штат, циркуляр тощо. Визначено, що джерелами військового права ЗУНР були: конституційні закони ЗУНР; звичайні закони ЗУНР; підзаконні нормативні акти органів центральної влади та управління; локальні акти місцевих органів виконавчої влади, місцевого самоврядування та відомств: акти військового командування (начальників об’єднань, з’єднань військових частин та установ); міжнародно-правові договори військові правові звичаї. Проаналізовано, що акти військового законодавства ЗУНР забезпечували: правову основу захисту національної безпеки ЗУНР; регулювання діяльності органів, які забезпечували воєнну безпеку ЗУНР; порядок організації й діяльності державних служб у збройних силах ЗУНР; найважливіші положення, що стосуються виконання військового обов’язку; правовий статус військовослужбовців та соціальний захист членів їх сімей; юридичну відповідальність військовослужбовців за скоєнні правопорушення; основу інформаційної безпеки військовослужбовців ЗУНР; правовий захист мирного населення під час війни; процес ухвалення рішень під час ведення воєнних операцій в збройних силах ЗУНР. Вказано, що нове військове законодавство ЗУНР підтвердило вже існуючий армійський порядок та оформило правове положення воєнної організації держави, її організаційні принципи формування і структуру збройних сил Зазначено у висновку про те, що весь комплекс публічно-правових актів військового законодавства Західноукраїнської Народної Республіки кінця 1918–1919 років, які ефективно здійснювали правове регулювання у воєнній сфері, доцільно розподілити на види за їх спеціальним призначенням у військовому будівництві. Подальші розвідки історії джерел вітчизняного військового права пропонується проводити на основі порівняльно-правових досліджень з метою упорядкування та удосконалення сучасної правової системи України.

ІНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ РОЗВИТКУ ЦИРКУЛЯРНОЇ ЕКОНОМІКИ КРАЇН ЄВРОПЕЙСЬКОГО РЕГІОНУ

Ольга Володимирівна Мікічурова — Mon, 30 Dec 2024 00:00:00 +0200

Стаття присвячена аналізу переходу до циркулярної економіки європейських країн-членів Європейської Економічної Комісії ООН, зокрема інституційно-правовим засадам розвитку циркулярної економіки в країнах європейського географічного регіону. Автор зазначає, що серед цілей сталого розвитку, досягнення яких визначено ООН у 2015 році як пріоритетні, чільне місце посідає «відповідальне споживання та виробництво», яке є основою циркулярної економіки. Ця ціль стала основою політики європейських країн, на чому окремо наголошується в статті. Так, в статті проводиться аналіз позитивних прикладів інституційної взаємодії на національному та міжнародному рівнях в сфері переходу до циркулярної економіки європейських країн, моделей організації інституційного співробітництва в рамках держав щодо переходу до циркулярної економіки, а також проблем, які виникають на цьому шляху. Окрема увага приділена дорожнім картам циркулярної економіки, як важливому елементу економічної трансформації для європейських країн. Також автор аналізує правову практику Європейського союзу (ЄС) щодо переходу до циркулярної економічної моделі країн-членів, прийняту Європейську зелену угоду на період до 2050 року та співробітництво ЄС з міжнародними урядовими і неурядовими організаціями в сфері переходу до циркулярної економіки. Зокрема, з Глобальним альянсом з циркулярної економіки та ресурсоефективності, Європейською економічною комісією ООН, ЮНЕП, ПРООН та іншими. В статті також висвітлюється робота фондів та програм циркулярної економіки в європейських країнах та Україні. Крім того, в статті наголошується на наявності розробленої ЄС системи моніторингу циркулярної економіки, який включає оцінку виробництва та споживання, управління відходами, вторинну сировину, а також конкурентоспроможність та інновації. Вперше у вітчизняній доктрині в статті надається визначення циркулярного права. Так, циркулярне право визначається автором як сукупність правових норм, які визначають і регулюють суспільні відносини у сфері циркулярної економіки. Автор наводить приклади національних та міжнародних циркулярних правових норм. Належна увага приділена національним інституційно-правовим засадам переходу до циркулярної економіки, зокрема, аналізується проект ЄС для України 2023 р. «Циркулярна економіка – сприяння сталим моделям виробництва та споживання в Україні» та шляхи його реалізації, а також національне законодавство України.

СТАН ПУБЛІЧНОГО АДМІНІСТРУВАННЯ В УКРАЇНІ ТА НА МІЖНАРОДНОМУ РІВНІ

Єлизавета Юріївна Зущик, Валерія Юріївна Чернишова — Mon, 30 Dec 2024 00:00:00 +0200

Стаття розкриває сучасний стан публічного адміністрування в Україні, порівнюючи його відповідно досвіду інших країн. Проаналізовано поняття публічного адміністрування і його основні характерні ознаки, які розмежовують співвідношення з такими поняттями, як: державне управління, публічне управління. Такими характерними ознаками були: лексичне навантаження, суб’єктний склад та владні повноваження. Дане розмежування було здійснено на основі низки нормативно-правових актів, праць вчених у сфері адміністративного права, які обґрунтовують та висвітлюють сучасні проблеми адміністративного права, міжнародних програм, учасником яких виступає Україна. З’ясовано, що публічне адміністрування включає в себе державне управління та публічне управління, що утворює неоднозначність офіційних перекладів міжнародних програм українською мовою, які трактують терміни «public administration», «public governance» як державне управління. З’ясовано відмінність поняття «public administration» від «public management», використовуючи термінологію іноземних науковців, які розкривають «public management» через призму діяльності публічних службовців. Визначено, що на міжнародному рівні категорія публічних службовців є змістовнішою порівняно з Україною, та існує прийнятна думка на іноземному інформаційно-науковому просторі, який досліджує ці два поняття, що сучасний «management» включає в себе «administration». Зроблено висновок, що інститут публічного адміністрування напряму залежить від стану публічної служби, публічних службовців та меж їхньої діяльності. В кінцевому результаті зауважено, що розвиток публічного адміністрування, публічної служби та утворення нового, в міжнародному розумінні «public management», покращить діяльність публічного сектору, надання публічних послуг та створить позитивний простір для розвитку цих інституцій.

ОБМЕЖЕННЯ ПУБЛІЧНИХ СЛУЖБОВЦІВ ЯК СКЛАДОВА ЇХ ПРАВОВОГО СТАТУСУ В УМОВАХ ДІЇ ПРАВОВОГО РЕЖИМУ ВОЄННОГО СТАНУ

Олег Олександрович Губанов — Mon, 30 Dec 2024 00:00:00 +0200

Дану статтю присвячено аналізу обмежень у діяльності публічних службовців в Україні. Проаналізовано теоретичні підходи до визначення обмежень та з’ясування їх місця в системі правового статусу публічних службовців з урахуванням професійного та функціонального підходів. Окрему увагу присвячено нормативному забезпеченню обмежень публічних службовців. З’ясовано, що обмеження в системі публічної служби покликані урівноважувати баланс між реалізацією ними передбачених законодавством повноважень та допустимою межею санкціонованої державної влади, яка публічним службовцям делегується чи надається у інший спосіб. Обмеження можуть реалізуватись та проявляти своє функціональне призначення у різний спосіб, зокрема: виступати елементом правового статусу публічних службовців у функціональному розумінні; виступати стримуючим фактором реалізації обов’язків публічних службовців, встановлюючи межі реалізації їх прав (за умови недопущення їх подвійних тлумачень); виступати критерієм правомірності діяльності публічних службовців, тобто, тими юридичними підставами, дотримуючись яких можна стверджувати, що конкретний публічний службовець виконує свої повноваження та реалізує свої права в чітко визначеному правовому (нормативному) полі; виступати у ролі обтяжень, що покладаються на публічних службовців при виконанні ними своїх повноважень; бути підставою для притягнення до відповідальності у разі їх порушення. Враховуючи сутність публічної служби та її призначення, обмеження повинні бути нормативно визначеними, що надає їм правового характеру. Окремо проаналізовано вплив обмежень на реалізацію правового статусу публічних службовців в умовах дії особливого правового режиму воєнного стану. Встановлено, що обмеження публічних службовців під час дії особливого режиму воєнного стану також можуть стосуватися, окрім обмежень, пов’язаних з виконанням трудової функції, питань фінансового контролю діяльності, припинення державної служби, оплати праці, просування в межах службової кар’єри тощо.

АКСІОЛОГІЧНІ ДЕТЕРМІНАНТИ ПУБЛІЧНОЇ СЛУЖБИ В УКРАЇНІ

Тамара Олексіївна Губанова — Mon, 30 Dec 2024 00:00:00 +0200

Статтю присвячено теоретичному та практичному (нормативному) аналізу аксіологічних передумов формування та аксіологічних проявів у системі функціонування інституту публічної служби. З’ясовано, що в системі функціонування публічної служби цінності фактично формують повноваження та функції суб’єктів публічної служби та перестають бути декларативними абстрактними поняттями, а набувають нового правоутворюючого змісту. Встановлено, що однією з особливостей правової аксіології є складність її прогнозування, що пояснюється її тісним зв’язком з фактичним станом розвитку суспільних відносин. Розглянуто аксіологію публічної служби в контексті її нормативної визначеності. З’ясовано, що аксіологія публічної служби визначає її ефективність та дієвість, відображає основну місію публічної служби – служіння інтересам людей та суспільства. Доведено факт прямого зв’язку між проявами аксіологічної функції права в контексті реалізації завдань служби та її публічним характером, що опосередковано зв’язком з державою та тим фактом, що сама держава публічну службу і формує. Водночас увагу зосереджено на об’єктивізації цінностей публічної служби в межах правової норми. Запропоновано розглядати аксіологічні детермінанти публічної служби через призму антропології права, оскільки саме в контексті антропологічних проявів права доречно розглядати цінності публічної служби, оскільки такий підхід дає можливість урівноважити та балансувати той факт, що цінності публічної служби сформовані державою для її представників, а антропоцентризм дає можливість правильно поглянути на місце та роль цінностей в процесі їх реалізації суб’єктами публічної служби. З’ясовано, що цінності є загальним поняттям, а принципи та норми є підпорядкованими та взаємозалежними. Встановлено, що принципи публічної служби можуть існувати на рівні умов, основ, уявлень, а можуть трансформуватись у правову норму, а також те, що не всі принципи функціонування публічної служби є цінностями, оскільки можуть регулювати внутрішньоорганізаційні питання її діяльності.

МІСЦЕ МАТЕРІАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ДЕРЖАВНИХ СЛУЖБОВЦІВ В СИСТЕМІ ЮРИДИЧНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ

Валерія Юріївна Чернишова — Mon, 30 Dec 2024 00:00:00 +0200

Статтю присвячено дослідженню природи та місця матеріальної відповідальності публічних службовців в системі юридичної відповідальності зазначених суб’єктів. Проаналізована різноманітні теоретичні підходи до визначення матеріальної відповідальності, які окреслюють її ознаки та опосередковують в системі стримування негативним наслідкам діяльності публічної служби. З’ясовано, що наукові підходи до визначення матеріальної відповідальності різняться, і найчастіше сутність матеріальної відповідальності пов’язують з цивільно-правовою відповідальністю. Встановлено, що матеріальну відповідальність публічних службовців варто розглядати як невід’ємний елемент їх правового статусу, що визначає окреме місце такого виду відповідальності у системі правового регулювання діяльності публічної служби. Аналіз чинного нормативно-правового регулювання матеріальної відповідальності публічних службовців дозволяє встановити некоректність порядку її застосування, що чітко визначено положеннями статей чинних законів і негативно впливає на її реалізацію, основна мета якої є відновлення порушеного правового стану, порушених прав, свобод та законних інтересів приватних осіб від свавілля та непротиправної діяльності суб’єктів публічної служби. Зроблено висновок, що матеріальна відповідальність публічних службовців має спільні ознаки з цивільно-правовою відповідальністю, проте чинне нормативно-правове регулювання не взаємозамінює ці види, а дозволяє існувати їм паралельно, що інколи провокує ситуації складності у визначенні конкретного виду відповідальності, які полягають у визначенні складу правопорушення, а особливо – суб’єктивної сторони. Основною проблемою практичного характеру, яка залишається в правовій площині регулювання порядку притягнення публічних службовців до матеріальної відповідальності, є необґрунтована диспозитивність та недостатня урегульованість на рівні положень Закону України «Про державну службу», що дозволяє на власний розсуд приймати рішення про доцільність притягнення конкретного публічного службовця до матеріальної відповідальності.

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ВИКОРИСТАННЯ МЕДИЧНОГО КАНАБІСУ В УКРАЇНІ В УМОВАХ ВОЄННОГО СТАНУ

Mon, 30 Dec 2024 00:00:00 +0200

В даній статті розкривається комплексний теоретико-правовий аналіз нормативного регулювання використання рослин роду коноплі (Cannabis) в умовах воєнного стану в Україні. Встановлено, що Закон України «Про внесення змін до деяких законів України щодо державного регулювання обігу рослин роду коноплі (Cannabis)» від 21 грудня 2023 року має суттєвий вплив на розвиток системи охорони здоров’я України та розширює доступ пацієнтів до необхідного лікування. Досліджено організаційно-правові механізми контролю за культивуванням, виробництвом та реалізацією препаратів на основі канабісу, а також специфіку правового режиму ліцензування діяльності, пов’язаної з культивуванням та переробкою рослин роду коноплі. Визначено потенційні ризики та перспективи впровадження правового регулювання використання канабісу в медичних цілях, а також можливості адаптації міжнародного досвіду до українських реалій. Проаналізовано міжнародний досвід правового регулювання використання медичного канабісу, зокрема практику країн Європейського Союзу, та відповідність національного законодавства міжнародним стандартам у цій сфері. Вказано на особливості забезпечення належного контролю за обігом медичного канабісу в умовах воєнного стану та необхідність розробки механізмів запобігання зловживанням. Зазначено у висновку, що особлива увага має приділятися питанням відповідальності за порушення встановлених вимог щодо обігу медичного канабісу та проблемам гармонізації національного законодавства з правом Європейського Союзу у контексті виконання міжнародних зобов’язань України щодо контролю за обігом наркотичних засобів.

ЗЛОВЖИВАННЯ СЛУЖБОВИМ СТАНОВИЩЕМ У СФЕРІ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я УКРАЇНИ ПІД ЧАС ПОВНОМАСШТАБНОЇ ВІЙНИ

Олексій Олексійович Палладій, Алла Анатоліївна Мельник — Mon, 30 Dec 2024 00:00:00 +0200

У статті ґрунтовно досліджено проблеми зловживання службовим становищем у сфері охорони здоров’я України через детальний аналіз чинного українського законодавства та практичних дій державних органів. Описано ключові проблеми, які виникають внаслідок таких зловживань, особливо в умовах повномасштабної війни, коли потреба в прозорості й відповідальності стає вкрай важливою. Автори надають вичерпне визначення поняття «зловживання службовим становищем» на основі норм українського законодавства, зокрема Кримінального кодексу України, а також наводять наукові підходи до характеристики цього поняття. У статті розглядаються теоретичні й практичні аспекти проблеми, зокрема питання функціонування медико-соціальної експертизи в умовах воєнного стану. Зазначено основний вид махінацій під час проведення експертизи, що виявляється у видачі необґрунтованих висновків про стан здоров’я громадян, часто з метою ухилення від військової служби або отримання надмірних соціальних виплат. Це підкріплюється конкретними прикладами, які демонструють масштаби проблеми. Особливу увагу приділено юридичній відповідальності медичних працівників, які використовують своє службове становище для отримання неправомірної вигоди, як для себе, так і для третіх осіб. У статті детально описується, які норми чинного законодавства застосовуються до порушників, а також наведено перспективи посилення відповідальності. Додатково проаналізовано американський досвід запобігання зловживанням у сфері охорони здоров’я. Наведено перелік ключових нормативно-правових актів США, таких як Закон про боротьбу з шахрайством і зловживаннями, Закон Старка, Закон про протидію шахрайству у сфері охорони здоров’я та Федеральний закон про боротьбу з корупцією. Автори зазначають, що жорсткі санкції, розвинена система перевірок і прозорість у США сприяють ефективному вирішенню таких проблем. Нарешті, стисло висвітлено актуальний стан реформи системи медико-соціальної експертизи в Україні. Основний акцент зроблено на цифровізації всіх етапів процесу, що повинно мінімізувати можливості для зловживань. Також відзначено необхідність перегляду попередніх рішень МСЕК, зокрема щодо встановлення інвалідностей і нарахування соціальних виплат, що є критично важливим кроком у реформуванні системи.

ЦИВІЛЬНИЙ КОДЕКС ЯК СИСТЕМОУТВОРЮЮЧИЙ ЧИННИК ПРИ ФОРМУВАННІ ПРАВОВИХ СИСТЕМ КРАЇН, ЯКІ НАЛЕЖИТЬ ДО РОМАНО-ГЕРМАНСЬКОЇ ПРАВОВОЇ СІМ’Ї

Михайло Георгійович Кравченко — Mon, 30 Dec 2024 00:00:00 +0200

Стаття присвячена з’ясуванню ролі цивільних кодексів при становленні та розповсюдженні романо-германської правової сім’ї. Дослідження базується на базі аналізу законодавства України, Франції, Німеччини, Австрії та Швейцарії, а також вітчизняної та зарубіжної спеціальної літератури, присвяченої розвитку приватного права у романо-германській правовій сім’ї. Методологічною основою дослідження стали порівняльно-правовий, історичний, структурно-функціональний методи дослідження. Їхнє застосування дало змогу з’ясувати роль цивільних кодексів при становленні та розповсюдженні романо-германської правової сім’ї в континентальній Європі та за її межами. Здійснене дослідження дало змогу констатувати те, що системоутворюючим чинником, який вплинув на становлення та розповсюдження романо-германської правової сім’ї, є кодифікація приватного права. Цивільні кодекси Франції, Австрії, Німеччини та Швейцарії не залишилися лише надбанням своїх народів. Їхній вплив вийшов за межі національних правових систем та призвів до розповсюдження цієї правової сім’ї далеко за межами континентальної Європи. Цивільні кодекси є тими ланцюжками, які поєднують правові системи країн, які об’єднані у рамно-германську правову сім’ю. З’ясовано, що ідейною основою цивільних кодексів є низка чинників. Центральне місце серед них займає правова спадщина Стародавнього Риму, яка узагальнена у Corpus iuris civilis. До інших джерел цивільних кодексів належать: канонічне право, правові звичаї, судова практика, академічне право тощо. Констатовано те, що правова система України сформувалася під впливом країн, що належать до германської підгрупи романо-германської правової сім’ї. Аргументовано те, що саме досвід Німеччини та Австрії може стати орієнтиром для України: а) для кращого розуміння тих юридичних конструкцій, які були запозичені в законодавство України з права цих країн; б) для пошуку нових ефективних моделей правового регулювання, які підтвердили свою ефективність у вказаних країнах та можуть бути запроваджені в Україні; в) для інтерпретації юридичних категорій, пояснення їхньої природи, змісту та призначення.

ГОСПОДАРСЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ У СФЕРІ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я

Олена Анатоліївна Черненко — Mon, 30 Dec 2024 00:00:00 +0200

У статті розглянуто деякі аспекти, пов’язані зі здійсненням господарської діяльності у сфері охорони здоров’я. Якість та доступність медичних послуг забезпечуються складовими елементами: кадровими, науковими, організаційними, фінансовими, інтелектуальними, інформаційними ресурсами та матеріально-технічним забезпеченням. Заклади охорони здоров’я, які здійснюють господарську діяльність, утворюються та функціонують як державні, комунальні, приватні чи засновані на змішаній формі власності. Окреслені суб’єкти мають використовувати нові технології, створювати нові послуги, протистояти конкурентам, прораховувати ризики, формувати професійну команду. Основною метою державних та комунальних закладів охорони здоров’я є реалізація державної політики у сфері охорони здоров’я, насамперед, здійснення медичного (реабілітаційного) обслуговування населення із використанням інструментарію державних фінансових гарантій такого обслуговування. Як правило, основною метою приватних медичних та реабілітаційних закладів – є отримання прибутку власниками таких закладів. Послуги, які надаються та товари, які реалізуються в сфері охорони здоров’я, є особливими, оскільки саме від їх якості залежить здоров’я та життя людини. Реалізація окреслених послуг, просування товарів на ринок тісно пов’язані з їх рекламою, яка повинна відповідати загальним принципам реклами, до яких законодавець відносить: законність, точність, достовірність, використання форм та засобів, які не завдають споживачеві реклами шкоди. Проте, незважаючи на чітко визначені в законодавстві вимоги до реклами лікарських засобів, непоодинокими є випадки проявів недобросовісності. Недобросовісна реклама свідомо маніпулює інформацією про препарат та його властивості та спонукання людей до самолікування. Суб’єкти господарювання, які здійснюють господарську діяльність в сфері охорони здоров’я, стикаються з низкою проблем, серед яких кадрові, економічні, політичні проблеми, мінливе законодавство, низька платоспроможність населення, повільне залучення інвестицій, конкурентна боротьба тощо. Отже, політика держави має бути направлена на належне правове регулювання господарської діяльності в сфері охорони здоров’я задля захисту прав споживачів медичних послуг та створення умов для стабільного розвитку підприємництва.

ПРАВОВІ АСПЕКТИ ВІДКРИТТЯ ПРИВАТНОГО ДИТЯЧОГО САДКА

Даша Олександрівна Калєнцова, Інна Павлівна Волинець — Mon, 30 Dec 2024 00:00:00 +0200

Сьогодні в Україні функціонує низка приватних дитячих садків, які надають якісні освітні послуги та слугують гідною альтернативною державним ЗДО, вступ до яких може видатись особливо складним для батьків через великі черги та додаткові вимоги. Враховуючи це, зростає попит на відкриття нових приватних дитячих садків, враховуючи їх популярність. Тому важливо було дослідити правові аспекти відкриття приватного дитячого садка. Це питання не є достатньо вивченим науковцями, тому необхідно було провести власне дослідження. Мета статті полягала у проведенні аналізу основних положень, що визначають правові аспекти створення дитячого садка. Насамперед, у статті наведено детальне визначення приватного дитячого садка, як закладу дошкільної освіти і виховання, що перебуває у приватній власності і належить до Всеукраїнської спілки приватних закладів України, у якому відбувається процес навчання і виховання дитини віком від 1,5 до 6 років включно. Розглянуто особливості статусу приватного дитячого садочку та важливі аспекти його функціонування. На відміну від державного приватного садка від відрізняється тим, що перебуває у приватній власності, а навчання і виховання дітей у такому садку відбувається на приватній основі. Визначено, що основними нормативно-правовими актами, що регулюють його функціонування і які мають бути враховані при його створенні, є Конституція України, Закон України «Про освіту», Закон України «Про дошкільну освіту» та Базовий компонент дошкільної освіти. Встановлено, що для створення приватного дитячого садка особа повинна мати статус фізичної особи-підприємця або мати зареєстровану юридичну особу – у будь-якому випадку основним видом діяльності має бути надання освітніх послуг. Окрім цього, необхідним є ліцензування освітньої діяльності приватного дитячого садка. Проаналізовано положення чинних нормативно-правових актів, які регулюють відповідні аспекти створення такої освітньої установи. Таким чином, саме ці правові умови є обов’язковими під час створення приватного дитячого садка. У інакшому випадку особа не має права надавати освітні послуги такого спрямування. Проведене дослідження дозволило визначити усі правові аспекти створення приватного ЗДО, які обов’язково мають бути дотримані.