Київський юридичний журнал

МІЖНАРОДНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ТА НАПРЯМИ ЗАСТОСУВАННЯ ШТУЧНОГО ІНТЕЛЕКТУ В РОЗВИТКУ ЦИРКУЛЯРНОЇ ЕКОНОМІКИ

Ольга Володимирівна Мікічурова — 2026-05-20

Стаття присвячена аналізу міжнародно-правової бази руху людства до цифрової циркулярної економічної моделі, зокрема, визначенню і застосуванню штучного інтелекту в розвитку циркулярної економіки. Автор звертає увагу на одну з Цілей сталого розвитку на період до 2030 р. визначену на черговій сесії ГА ООН у 2015 р. – «відповідальне споживання та виробництво» та на її подальше втілення у міжнародно-правових актах (Резолюціях ГА ООН), присвячених впровадженню штучного інтелекту та безвідходному виробництву. Окрема увага в статті приділена прикладам національного та регіонального рівнів переходу країн до циркулярної економіки та ролі штучного інтелекту в цьому процесі. Зокрема, в історичній ретроспективі аналізується юридична практика ЄС на шляху до цифрової циркулярної економічної моделі та практика окремих європейських країн. Автор наголошує, що у рамках реалізації Європейського зеленого курсу (European Green Deal) та Програми дій з циркулярної економіки (Circular Economy Action Plan), Європейський Союз визначив цифрові технології як ключовий інструмент переходу до циркулярної економіки, а одним із найважливіших цифрових інструментів, що набули нормативного закріплення на рівні ЄС – цифровий паспорт продукту (Digital Product Passport, DPP), що стане обов’язковим для більшості груп товарів з 2030 року. Для визначення юридичного статусу штучного інтелекту Радою Європи у 2024 р. було прийнято перший комплексний, юридично обов’язковий документ – Рамкову конвенцію про штучний інтелект. Серед країн-лідерів у впровадженні інновацій в циркулярній економіці в статті зазначаються: Фінляндія, Німеччина, Велика Британія, Франція, Нідерланди, Японія, Канада, США та Австралія які досягли найвищих показників інвестицій, патентів і робочих місць у циркулярних секторах економіки та мають відповідні нормативно-правові акти в цій сфері. В статті також визначаються та характеризуються основні напрями застосування штучного інтелекту в циркулярній економіці. Належна увага приділена світовим прикладам застосування штучного інтелекту в циркулярній економіці, інноваціям та стартапам в цій сфері, що починають втілюватись в життя та перспективам їх розвитку.

КІБЕРЗЛОЧИННІСТЬ ЯК ТРАНСНАЦІОНАЛЬНЕ ЯВИЩЕ: КРИМІНОЛОГІЧНІ ДЕТЕРМІНАНТИ ТА МІЖНАРОДНО-ПРАВОВІ МЕХАНІЗМИ ПРОТИДІЇ В УКРАЇНІ

Геннадій Никонович Телесніцький — 2026-05-20

У статті аргументовано, що притаманна кіберзлочинності транснаціональність обумовлює потребу в комплексному поєднанні кримінологічного та міжнародно-правового підходів як у її науковому осмисленні, так і в практиці протидії. Проаналізовано ключові детермінанти цього явища в умовах цифровізації, зокрема соціально-економічні, технологічні та нормативно-правові чинники. Особливий акцент зроблено на міжнародно-правових інструментах боротьби з кіберзлочинністю та особливостях їх впровадження в Україні. Розглянуто положення Будапештської конвенції про кіберзлочинність і окреслено роль міжнародних організацій у відповідній сфері. Запропоновано напрями вдосконалення національного механізму запобігання та протидії кіберзлочинності. Обґрунтовано, що міжнародно-правові інструменти, зокрема положення Будапештської конвенції, мають визначальне значення для формування дієвої системи протидії кіберзлочинності, оскільки сприяють гармонізації криміналізації відповідних діянь, регулюють процедури збирання цифрових доказів та посилюють міжнародне співробітництво. Підкреслено доцільність активнішого впровадження міжнародних стандартів у національну кримінологічну політику, а також адаптації механізмів міжнародної взаємодії до умов гібридних загроз. Доведено, що ефективна протидія кіберзлочинності можлива лише за умови системного підходу, який поєднує національні та міжнародні зусилля, використання сучасних технологічних рішень і неухильне дотримання стандартів прав людини. Саме це забезпечує належний рівень безпеки в цифровому середовищі та гарантує захист прав і свобод особи. У висновках наголошено, що для України пріоритетними завданнями залишаються подальше впровадження міжнародних стандартів, модернізація національного законодавства та підвищення результативності діяльності правоохоронних органів. Важливим є також зміцнення інституційної спроможності, розвиток технічного потенціалу та вдосконалення професійної підготовки фахівців у сфері кібербезпеки. Перспективи подальших досліджень доцільно пов’язати з аналізом окремих форм кіберзлочинів (зокрема ransomware, phishing, кібершпигунство), а також із розробленням кримінологічних моделей прогнозування та оцінювання ризиків у цифровому середовищі.

ТРАНСФОРМАЦІЯ ІНСТИТУТУ ЦІЛЬОВОГО ПРИЗНАЧЕННЯ ЗЕМЕЛЬ В УКРАЇНІ: ПРАВОВІ ТА ПРАКТИЧНІ АСПЕКТИ

Юлія Олександрівна Удовенко — 2026-05-20

Статтю присвячено дослідженню трансформації інституту цільового призначення земель, визначенню його ролі та місця в системі земельного права, а також аналізу правових і практичних аспектів його функціонування. Зазначається, що Україна поступово здійснює частковий перехід від моделі «цільового призначення земель» до моделі «функціональне призначення території» (зонування), що зумовлює необхідність перегляду доктринальних підходів до розуміння цього інституту. Крім того, така трансформація потребує адаптації категорії «нецільове використання земель», яка існує у правозастосовчій практиці та земельно-правовій доктрині і, у свою чергу, відображає факт порушення встановленого правового режиму земельної ділянки. Це має важливе значення для кваліфікації земельних правопорушень, визначення видів юридичної відповідальності та забезпечення контролю за раціональним використанням земель. У статті також проаналізовано міжнародний досвід, у межах якого аналогами інституту цільового призначення земель виступають інститути зонування та планування. Такий підхід передбачає, що першочергово здійснюється планування території, а вже потім визначаються можливі напрями використання окремої земельної ділянки. Зазначена модель є більш адаптованою до потреб ринкової економіки, оскільки сприяє комплексному розвитку територій. Водночас автор висловлює позицію, відповідно до якої повна відмова від моделі «цільового призначення земель» на сучасному етапі є передчасною. Це пояснюється тим, що на сьогодні існує низка проблем пов’язаних із недоліками правового регулювання механізму його реалізації. Зокрема, автор підкреслює, що труднощі функціонування цього інституту зумовлені недостатньою прозорістю процедур, надмірною бюрократизацією, обмеженістю фінансових ресурсів територіальних громад, недосконалістю механізмів контролю та моніторингу, а також наявністю корупційних ризиків. Це обумовлює необхідність вдосконалення нормативно-правового регулювання, посилення інституційного контролю та запровадження антикорупційних гарантій. З огляду на вищевикладене, важливого значення набуває затвердження комплексних планів просторового розвитку територій як інструменту просторового планування, ефективність якого може бути оцінена за результатами його практичної реалізації.

АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ РЕІНТЕГРАЦІЇ ВЕТЕРАНІВ В УКРАЇНІ

Олег Олександрович Губанов — 2026-05-20

Стаття присвячена комплексному аналізу адміністративно-правового забезпечення реінтеграції ветеранів в Україні та формулюванню пропозицій щодо його вдосконалення. Методологічною основою дослідження стали: формально-юридичний (догматичний) метод, метод аналізу правозастосовної практики, статистичний метод тощо. Їх застосування дало змогу комплексно проаналізувати законодавче регулювання та правозастосовну практику у сфері реінтеграції ветеранів, визначити актуальні проблеми у цій сфері публічного адміністрування. Теоретичну основу дослідження становлять публікації вітчизняних учених, присвячені юридичним, соціально-економічним, освітнім та іншим аспектам реінтеграції ветеранів в Україні. Нормативно-правову основу дослідження становлять акти законодавства України, присвячені компетенції та повноваженням суб’єктів публічної адміністрації, які здійснюють публічне адміністрування у сфері реалізації ветеранської політики в Україні. Емпіричну базу дослідження становлять відомості про кількість осіб, зареєстрованих у Єдиному державному реєстрі ветеранів війни, а також правозастосовна практика щодо набуття правового статусу учасника бойових дій і статусу особи з інвалідністю внаслідок війни. Проведене дослідження дало змогу обґрунтувати доцільність цифровізації процедури надання правового статусу учасника бойових дій, а також правового статусу особи з інвалідністю внаслідок війни. Максимальне закріплення інформації, необхідної для здобуття цих правових статусів, на рівні баз даних та державних реєстрів, дасть змогу особам, які мають підстави для їхнього набуття, а також їх законним представникам у найоптимальніший спосіб здобути ці правові статуси. Доведено необхідність ґрунтовної ревізії публічного адміністрування у сфері реалізації ветеранської політики України. Обов’язковими учасниками цієї ревізії мають стати ветерани та члени їхніх родин, громадські організації, які представляють публічні інтереси ветеранів. Така ревізія має на меті визначення кола реальних потреб ветеранів та членів їхніх родин у сфері охорони здоров’я, соціального забезпечення, освіти, консультативної діяльності тощо. Саме з врахуванням результатів такої ревізії має бути скоригована Стратегія ветеранської політики на період до 2030 року, а також плани заходів щодо її реалізації. Встановлено зв’язок між інституційним забезпеченням публічного адміністрування у сфері інтеграції ветеранів та ревізією ветеранської політики України. Створення нових інституційних утворень в межах існуючих суб’єктів публічного адміністрації або створення нових суб’єктів публічної адміністрації, які ще не існують в системі органів виконавчої влади, можливе лише після з’ясування питання про об’єктивну неможливість покладення завдань у сфері реінтеграції ветеранів на вже існуючі відділи та департаменти суб’єктів публічної адміністрації, неможливості перепрофілювання перепідготовки кадрів, які працюють у таких структурних одиницях суб’єктів публічної адміністрації.

ІНСТРУМЕНТИ ПУБЛІЧНОГО АДМІНІСТРУВАННЯ У СФЕРІ ЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ

Тамара Олексіївна Губанова — 2026-05-20

Стаття присвячена дослідженню інструментів публічного адміністрування у сфері економічної політики України. Методологічною основою дослідження стали загальнонаукові методи дослідження, такі як аналіз і синтез, індукція та дедукція, системний метод. Крім того, були використані спеціально-юридичні методи, а саме: формально-юридичний (догматичний) метод, метод аналізу правозастосовної практики. Їхнє застосування дало змогу комплексно проаналізувати досліджувану проблематику, визначити проблемні аспекти використання інструментів публічного адміністрування під час реалізації економічної політики України. Теоретичну базу дослідження склали публікації вітчизняних науковців, присвячені з’ясуванню сутності та системи інструментів публічного адміністрування та специфіки їхнього використання під час публічного адміністрування в економічній сфері. Нормативно-правову основу дослідження становлять акти законодавства України, які присвячені компетенції та повноваженням суб’єктів публічної адміністрації, які здійснюють публічне адміністрування у сфері реалізації економічної політики України, а також нормативні акти, які присвячені визначенню сутності та порядку використання окремих інструментів публічного адміністрування. Емпіричну базу дослідження становить інформація про діяльність суб’єктів публічної адміністрації, які залучені до публічного адміністрування у сфері реалізації економічної політики України. Проведене дослідження дало змогу дійти висновку про те, що інструменти публічного адміністрування є основним засобом реалізації державної економічної політики України, оскільки саме через них суб’єкти публічної адміністрації виконують покладені на них завдання, функції та забезпечують регулювання економічних відносин. На сьогодні ця система є багатокомпонентною та включає: підзаконні нормативно-правові акти, адміністративні акти, адміністративні договори, акти-плани та фактичні дії посадових та службових осіб суб’єктів публічної адміністрації. З точки зору практики, основними інструментами публічного адміністрування у сфері реалізації економічної політики України є адміністративні акти (дозвільні, реєстраційні, контрольно-наглядові, санкційні, погоджувальні, квотні та розподільчі акти), а також підзаконні нормативно-правові акти. Практика використання інструментів публічного адміністрування під час реалізації економічної політики України свідчить про домінування суто управлінського підходу до публічного адміністрування у цій сфері. Він не узгоджується з принципами належного врядування, які визнані усією європейською спільнотою та орієнтовані на участь у прийнятті рішення, прозорість, своєчасність, підзвітність публічної адміністрації тощо. Крім того, приватні особи не мають повної інформації про діяльність публічної адміністрації у цій сфері публічного адміністрування, адже звіти, які оприлюднює публічна адміністрація, є низько інформативними та фрагментарними. На наш погляд, цю проблему можна розв’язати через посилення інформаційної та роз’яснювальної роботи суб’єктів публічної адміністрації, які залучені до публічного адміністрування у сфері економіки. Важливим кроком у цьому напрямку є запровадження скорочених звітів публічної адміністрації, які дадуть змогу кожному дізнатися про результати реалізації економічної політики за календарний рік.

УЧАСТЬ ГРОМАДСЬКОСТІ У ЗАХОДАХ ЩОДО ЗАПОБІГАННЯ КОРУПЦІЇ: ПІДСУМКИ РЕАЛІЗАЦІЇ АНТИКОРУПЦІЙНОЇ СТРАТЕГІЇ 2021-2025 РОКІВ

Михайло Георгійович Кравченко — 2026-05-20

Стаття присвячена дослідженню участі громадськості у заходах щодо запобігання корупції в Україні. Підсумки реалізації Антикорупційної стратегії 2021–2025 років проаналізовано крізь призму досвіду ГО «Спротив», яка є антикорупційною громадською організацією із значним практичним досвідом. Методологічною основою дослідження стали: формально-юридичний метод, метод правового моделювання та метод узагальнення емпіричних даних. Їхнє застосування дало змогу розглянути досліджувану проблематику не тільки з теоретичної точки зору та з позиції існуючого законодавчого регулювання залучення громадськості до заходів щодо запобігання корупції в Україні, а також проаналізувати її з позиції тих практичних проблем, з якими стикаються антикорупційні громадські організації у щоденній практичній діяльності. Теоретичну базу дослідження склали публікації вітчизняних науковців, присвячені проблемам залучення громадськості до протидії корупції в Україні. Нормативно-правову основу дослідження склав профільний Закон України «Про запобігання корупції» та Закон України «Про засади державної антикорупційної політики на 2021–2025 роки». Їхній аналіз дав змогу з’ясувати засади правового регулювання участі громадськості у протидії корупції в Україні, а також заплановані на 2021–2025 роки цілі та завдання в межах реалізації державної антикорупційної політики України, які б сприяли підвищенню ефективності діяльності інституцій громадянського суспільства у сфері протидії корупції в Україні. Емпіричну базу дослідження становить досвід ГО «Спротив» як антикорупційної громадської організації, яка спрямовує свою діяльність на протидію корупції в Україні. Здійснене дослідження дало змогу констатувати, що у сфері участі громадськості в заходах щодо запобігання корупції накопичилася значна кількість системних проблем, які потребують свого нагального вирішення. Йдеться про формальний характер взаємодії між органами влади та громадськими організаціями; неналежний рівень доступу громадськості до публічної інформації; протидію законній діяльності антикорупційних громадських організацій, затягування у розгляді справ у судах; неефективну взаємодію громадськості та антикорупційних органів тощо. Комплексне вирішення зазначених та інших проблем залучення громадськості до заходів щодо запобігання корупції можливе через діалог держави з антикорупційними громадськими організаціями. Саме зворотний зв’язок від інститутів громадянського суспільства дасть змогу, з одного боку, краще визначити коло існуючих проблем у цій сфері, а з іншого – перевірити на практиці дієвість тих організаційних та правових рішень, які пропонуються для їхнього подолання. Крім того, важливим кроком розв’язання актуальних проблем участі громадськості в заходах щодо запобігання корупції є належне їх відображення у завданнях майбутньої Антикорупційної стратегії на 2026 –2030 роки.

ІСТОРИЧНІ ВИТОКИ ФОРМУВАННЯ ПОЛІТИЧНИХ ПРАВ ПУБЛІЧНИХ СЛУЖБОВЦІВ

Аліна Анатоліївна Махно — 2026-05-20

Стаття присвячена ретроспективно-правовому аналізу становлення та розвитку політичних прав публічних службовців. З’ясовано, що у доктрині існує два домінуючі підходи щодо визначення часових меж формування політичних прав. Відповідно до першого підходу, зародження інституту політичних прав пов’язане зі становленням першого покоління прав людини у XVII–XVIII століттях. Згідно з другим підходом, витоки політичних прав сягають архаїчних часів. Відзначено, що історично першими проявами інституту політичних прав осіб, наділених публічно-владними повноваженнями, можна вважати реалізацію їх права бути обраними чи призначеними на посади, а також права на участь в управлінні публічними справами. Наголошено, що історичні витоки політичних прав публічних службовців в Україні сягають часів Руської держави. Проаналізовано особливості реалізації політичних прав публічних службовців у період Руської держави (ІХ століття), Галицько-Волинського князівства (ХІІ–ХІV століття), Литовсько-польський період (середина XIV – середина XVII століть), період Запорозької Січі та Української козацької держави (друга половина XVI–XVIII століття), період перебування українських земель у складі російської та Австро-Угорської імперій (кінець XVIII – початок ХХ століття), період Української революції 1917—1921 років, період перебування України у складі СРСР (20-ті – 80-ті роки ХХ століття) та період здобуття Україною незалежності в 1991 році. На підставі проведеного дослідження авторкою зроблено висновок, що становлення окремих політичних прав публічних службовців на території України відбулося у період Руської держави, Галицько-Волинського князівства та у Литовсько-польський період. Пожвавлення розвитку цих прав відбулося за часів Української козацької держави. Певний «застій» спостерігається у період перебування українських земель у складі російської та Австро-Угорської імперій. Початок ХХ століття характеризується поступовим розширенням комплексу політичних прав, які згодом зазнали звуження за часів перебування України у складі СРСР. Після проголошення Україною незалежності під впливом міжнародних стандартів із захисту прав людини спостерігається значний прогрес у розвитку політичних прав публічних службовців.

ПОНЯТТЯ ТА НАПРЯМИ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ОСВІТНЬОГО ПРОЦЕСУ У ЗАКЛАДАХ ВИЩОЇ ОСВІТИ В УКРАЇНІ

Олена Анатоліївна Улютіна — 2026-05-20

Обґрунтовано, що адміністративно-правове забезпечення освітнього процесу у закладах вищої освіти України є складною багаторівневою категорією, яка поєднує засади, та також нормативні, організаційні, процедурні елементи публічного адміністрування. Проаналізовано законодавчі та підзаконні нормативно-правові акти, що визначають зміст і механізми реалізації освітньої діяльності. Встановлено, що таке забезпечення охоплює діяльність Кабінету Міністрів України, Міністерства освіти і науки України та інших суб’єктів публічної адміністрації, а також локальні інструменти адміністративно-правового регулювання. Виявлено, що ключовими складовими є визначення прав і обов’язків учасників освітнього процесу, процедур організації навчання та контролю якості освіти. Доведено, що адміністративно-правове забезпечення реалізується через систему адміністративних інструментів, зокрема ліцензування, акредитацію та моніторинг якості освіти. Проаналізовано основні напрями адміністративно-правового забезпечення освітнього процесу у закладах вищої освіти України. Визначено, що базовим принципом є студентоцентризм, який забезпечує орієнтацію освітнього процесу на потреби та інтереси здобувачів освіти. Встановлено, що важливим напрямом є імплементація засад Болонського процесу, що забезпечує інтеграцію до Європейського простору вищої освіти. З’ясовано, що підзаконне нормативно-правове регулювання має комплексний характер і реалізується на державному, відомчому та інституційному рівнях. Доведено, що надання адміністративних послуг, зокрема ліцензування та акредитація, є ключовим інструментом забезпечення якості освіти. Систематизовано, що адміністративно-правове забезпечення освітнього процесу має чітко виражену європейську орієнтацію та спрямоване на забезпечення балансу між публічними та приватними інтересами. Доведено, що його розвиток пов’язаний із впровадженням принципів академічної свободи, автономії закладів вищої освіти та підвищенням ролі здобувачів освіти. Сучасні тенденції включають цифровізацію освітнього процесу та розширення форм навчання, зокрема дистанційної та дуальної освіти. Ефективність адміністративно-правового забезпечення визначається здатністю держави формувати якісну нормативну базу та забезпечувати її реалізацію.

КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВІ ГАРАНТІЇ ПРАВА НА СПРАВЕДЛИВИЙ СУД ЗА УМОВ ЦИФРОВІЗАЦІЇ ПРАВОСУДДЯ ТА ВОЄННОГО СТАНУ

Ганна Станіславівна Єрмакова — 2026-05-20

У статті досліджено конституційно-правові гарантії права на справедливий суд в умовах одночасного впливу двох процесів – воєнного стану та цифровізації правосуддя. Актуальність теми зумовлена тим, що за сучасних умов функціонування судової системи цифрові інструменти перестали бути допоміжним технічним сервісом і перетворилися на чинник, який безпосередньо впливає на доступ до суду, процесуальну комунікацію, рівність сторін, право на захист, публічність розгляду та безпосередність дослідження доказів. Метою статті є вироблення конституційно-правових критеріїв оцінки цифрових форм здійснення правосуддя в умовах воєнного стану та визначення меж їх сумісності з правом на справедливий суд. Методологічну основу дослідження становлять формально-юридичний, системно-структурний, порівняльно-правовий і функціональний методи. У роботі розмежовано три нормативні рівні аналізу: конституційні гарантії, що не підлягають обмеженню навіть в умовах воєнного стану; ширший конвенційний і законодавчий стандарт права на справедливий суд; цифрові умови реалізації цих гарантій. Обґрунтовано, що воєнний стан не формує окремого або зниженого стандарту справедливого суду, а допускає лише такі організаційні й цифрові адаптації, які мають належну правову основу, відповідають критерію об’єктивної необхідності, не руйнують функціональну еквівалентність процесуальних гарантій і передбачають ефективні засоби контролю та юридичного відновлення у разі технічного збою чи порушення прав учасника процесу. Показано, що основні ризики цифровізації концентруються у сфері цифрової нерівності, технічної залежності доступу до суду, фрагментарності електронної інфраструктури, порушення конфіденційності зв’язку із захисником, послаблення безпосередності розгляду та непрозорості алгоритмізованих інструментів. У статті обґрунтовано трирівневу модель конституційної оцінки цифрових змін у судочинстві, що охоплює нормативну легітимність цифрового інструменту, функціональну еквівалентність процесуальних гарантій і контрольованість наслідків технічних збоїв або цифрових помилок. Подальший розвиток електронного правосуддя в Україні має відбуватися в межах конституційно контрольованої модернізації, де цифрова ефективність підпорядкована вимогам справедливого суду.

САНКЦІЇ ТА КРИМІНАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ: РОЗМЕЖУВАННЯ ПОНЯТЬ І ПРОЦЕСУАЛЬНА ПРИРОДА

Руслан Мельниченко — 2026-05-20

У поданій статті здійснюється комплексне наукове дослідження та порівняльно-правовий аналіз інститутів спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій) та кримінальної відповідальності в правовому полі України. У роботі розкрито правову природу санкцій як інструменту державної політики у сфері національної безпеки та зовнішньополітичної діяльності, що застосовується поза межами класичного кримінального процесу. Натомість кримінальна відповідальність розглядається як форма реалізації державного примусу, що здійснюється виключно за результатами судового розгляду та ґрунтується на принципах презумпції невинуватості, змагальності сторін і доведеності вини. Особливу увагу приділено аналізу процедури застосування санкцій, а також місцю судової влади у забезпеченні ефективного контролю за дотриманням прав людини та принципу верховенства права під час застосування санкцій. Досліджено питання достатності процесуальних гарантій осіб, до яких застосовуються санкції, зокрема доступу до ефективних засобів правового захисту. Окремий акцент зроблено на трансформації санкційного механізму в умовах воєнного стану, зокрема на впровадженні процедури стягнення активів у дохід держави через Вищий антикорупційний суд. Проаналізовано стандарти доказування у відповідних провадженнях та їх відмінність від стандартів, притаманних кримінальному процесу, що дозволяє відмежувати санкції від кримінального покарання за їх процесуальною природою. У статті також розглянуто міжнародний досвід застосування санкцій, зокрема практику Сполучених Штатів Америки та Європейського Союзу, що демонструє необхідність чіткого розмежування санкцій як адміністративного або політико-правового інструменту та кримінальної відповідальності як форми юридичної відповідальності.

ІНТЕРЕСИ ДИТИНИ ЯК ОБ’ЄКТ ЗАХИСТУ У СІМЕЙНОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ

Даша Олександрівна Калєнцова — 2026-05-20

Стаття присвячена комплексному дослідженню інтересів дитини як самостійного об’єкта правового захисту у сімейному праві України. Актуальність теми зумовлена необхідністю гармонізації вітчизняного законодавства з міжнародними стандартами у сфері захисту прав дитини в контексті євроінтеграційного курсу України. Проаналізовано нормативно-правову базу захисту прав та інтересів дитини, включаючи положення Сімейного кодексу України, Конвенції ООН про права дитини, Закону України “Про охорону дитинства”, Цивільного процесуального кодексу України та інших актів національного і міжнародного права. Визначено зміст поняття “інтереси дитини” в юридичній доктрині та правозастосовній практиці; розмежовано його майновий, особистий немайновий та процесуальний аспекти. Розглянуто підходи провідних вітчизняних науковців до визначення поняття інтересів дитини та запропоновано авторське розуміння цієї категорії. Досліджено механізми захисту інтересів дитини в сімейно-правових відносинах: при розлученні батьків, визначенні місця проживання, здійсненні батьківських прав, аліментних зобов’язаннях та усиновленні. Проведено порівняльно-правовий аналіз із досвідом Великої Британії, Німеччини та Франції щодо інституту представника дитини у судових провадженнях. Виявлено проблеми практичної реалізації принципу найкращих інтересів дитини в Україні, зокрема недостатнє врахування думки дитини у судових провадженнях, колізії між інтересами дитини та батьківськими правами, прогалини у законодавчому регулюванні, формальний підхід органів опіки та піклування, відсутність системи психологічного супроводу дітей у судових процесах. Встановлено, що концепція найкращих інтересів дитини є міжнародно визнаним стандартом, проте її практичне застосування у вітчизняному праві потребує подальшого вдосконалення, зокрема у частині приведення у відповідність до вимог Загального коментаря № 14 Комітету ООН з прав дитини. Обґрунтовано пропозиції щодо посилення механізмів захисту інтересів дитини, зокрема шляхом законодавчого закріплення визначення поняття “найкращі інтереси дитини” та критеріїв їх встановлення, запровадження обов’язкової участі незалежного представника дитини у сімейних спорах, підвищення кваліфікаційних вимог до фахівців органів опіки і піклування та розширення застосування психологічної експертизи.

ПРАВО ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ НА ОБ’ЄКТ, СТВОРЕНИЙ У ЗВ’ЯЗКУ З ПРОХОДЖЕННЯМ ВІЙСЬКОВОЇ СЛУЖБИ

Оксана Олександрівна Каращук — 2026-05-20

У статті досліджується правовий режим об’єктів інтелектуальної власності, створених військовослужбовцями у зв’язку з проходженням військової служби, в контексті сучасних викликів воєнного стану та реформування національного законодавства. Обґрунтовано, що тривалий час відсутність спеціального правового регулювання у сфері оборонної інтелектуальної власності зумовлювала правову невизначеність, конфлікти між суб’єктами та стримувала розвиток інноваційної діяльності у Збройних Силах України. Проаналізовано законодавчі зміни 2025 року, спрямовані на врегулювання розподілу майнових і особистих немайнових прав на об’єкти права інтелектуальної власності, створені військовослужбовцями, а також визначення ролі держави як основного набувача майнових прав із збереженням за авторами особистих немайнових прав. Особливу увагу приділено співвідношенню творчої діяльності та службових обов’язків військовослужбовців, доведено неможливість примусового характеру творчості в умовах військової служби та необхідність її добровільного стимулювання. Розглянуто процедуру набуття прав на такі об’єкти, механізми їх правової охорони, а також перспективи віднесення майнових прав інтелектуальної власності до категорії військового майна й розвитку державно-приватного партнерства у сфері оборонних технологій. Зроблено висновок, що ухвалені законодавчі новели є важливим кроком у формуванні сучасної системи military-tech в Україні, однак потребують подальшого вдосконалення, зокрема в частині мотиваційних механізмів і забезпечення балансу між публічними інтересами держави та правами військовослужбовців як авторів. Зазначено, що запропоновані законодавчі зміни не передбачають чіткого механізму визначення розміру винагороди, а строки її виплати залишаються невизначеними та не залежать ні від автора (розробника, винахідника), ні від суб’єкта набуття прав на відповідні об’єкти права інтелектуальної власності. Таке матеріальне стимулювання не може розглядатися як дієвий мотиваційний чинник для здійснення творчої діяльності військовослужбовцями у Збройних Силах України.

ПОНЯТТЯ ТА ЗДІЙСНЕННЯ СПІЛЬНИХ ПРАВ У ЖИТЛОВИХ ВІДНОСИНАХ

Володимир Володимирович Кочин — 2026-05-20

У статті досліджується правова природа спільних житлових прав та межі їх здійснення у сучасних житлових відносинах. Спільні житлові права не можуть бути ототожнені з колективними правами у їх класичному розумінні, оскільки їх спільність зумовлена формою здійснення індивідуальних суб’єктивних прав через спільний об’єкт, передусім багатоквартирний будинок. Проаналізовано конституційні передумови колективного здійснення прав, практику Європейського суду з прав людини щодо реалізації прав через організаційні форми, а також законодавство України про здійснення права власності у багатоквартирному будинку та про ОСББ. Розглянуто теоретичні засади співвідношення індивідуальних і колективних прав, зокрема крізь призму німецької теорії асоціації, а також сучасних доктринальних підходів до розуміння колективних прав як таких, що реалізуються виключно спільними діями. Обґрунтовано, що у сфері житлових відносин має місце специфічна модель – спільне здійснення індивідуальних прав, яка обумовлена неподільністю об’єкта та необхідністю узгодження інтересів співвласників. Проаналізовано особливості правового регулювання спільної власності у багатоквартирному будинку, зокрема механізми ухвалення рішень співвласниками та функціонування об’єднань співвласників багатоквартирного будинку. Встановлено, що такі форми організації спільних правовідносин набувають ознак «квазіправосуб’єктності» або реалізуються через створення юридичної особи. Звернуто увагу на трансформацію житлових відносин у зв’язку з розвитком житлової інфраструктури та появою спільних просторів, що створює передумови для переосмислення меж спільних прав та потенційного формування нових підходів до їх правової природи. Запропоновано як перспективу вдосконалення правового статусу управителя та інституційних механізмів захисту житлових прав.

СУБ’ЄКТИ ГОСПОДАРЮВАННЯ В СТРАТЕГІЧНИХ ГАЛУЗЯХ ЕКОНОМІКИ

Олена Анатоліївна Черненко — 2026-05-20

У статті здійснено комплексний науковий аналіз правової природи та особливостей функціонування підприємств, що мають стратегічне значення для економіки та безпеки України в умовах правового режиму воєнного стану. Актуальність дослідження зумовлена трансформацією бізнес-сектору з інструменту генерування прибутку на фундаментальну опору національної стійкості. У системі такої хиткої стабільності особлива відповідальність покладається на стратегічний сектор, адже саме підприємства стратегічних галузей є фундаментом національної безпеки. Вони не лише забезпечують критичні потреби фронту та тилу, від енергопостачання та зв’язку до виробництва озброєння, а й виступають «стабілізаторами» для всієї фінансової системи. Виявлено критичну прогалину в чинному законодавстві України, зокрема відсутність уніфікованого визначення поняття «підприємство, яке має стратегічне значення для економіки і безпеки держави». Особливу увагу приділено захисту людського капіталу як «живого» елемента стійкості. Автор доводить, що бронювання вузькоспеціалізованих кадрів слід розглядати не як пільгу, а як невід’ємну складову державного оборонного планування. Обґрунтовано, що поєднання кадрової стабільності, децентралізації енергозабезпечення та посиленого кіберзахисту є запорукою виконання такими підприємствами ролі опор національної безпеки. Стратегічні орієнтири України кореспондуються із сучасною промисловою політикою ЄС. Програмні документи провідних європейських держав мають спільний вектор: інноваційний шлях розвитку, екологічність виробництва та залучення приватних інвестицій. Модифікація промислової стратегії ЄС відкриває перед Україною можливості для реалізації спільних виробничо-інноваційних проєктів. На сучасному етапі стратегічні об’єкти потребують технологічної модернізації та інвестиційної визначеності. З огляду на високі безпекові ризики, запропоновано впровадження дієвих механізмів страхування воєнних загроз для іноземних партнерів та стимулювання створення спільних підприємств. Це сприятиме інтеграції вітчизняного виробництва у міжнародні ланцюги постачання, насамперед в оборонній та енергетичній сферах. Правова прозорість, цифровізація та реформа корпоративного управління визначені як фундаментальні умови забезпечення стійкості бізнесу перед сучасними викликами.

КРИТЕРІЇ ВІДМЕЖУВАННЯ ПРОВОКАЦІЇ ЗЛОЧИНУ ВІД ДОПУСТИМОЇ НЕГЛАСНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ

Олена Миколаївна Кононець — 2026-05-20

У статті визначено критерії відмежування провокації злочину від допустимої негласної діяльності у кримінальному провадженні. Актуальність теми полягає в тому, що у сфері негласних слідчих (розшукових) дій найгостріше постає проблема меж допустимого державного втручання, оскільки тут поєднуються потреба у викритті латентної злочинності та ризик штучного створення або посилення злочинного наміру особи. Метою статті є системне визначення критеріїв, за якими провокація злочину має бути відмежована від допустимої негласної діяльності, та побудова цілісної моделі їх правової оцінки з урахуванням положень кримінального процесуального законодавства України, практики Європейського суду з прав людини і правових позицій Верховного Суду. Методологічну основу дослідження становлять формально-юридичний, порівняльно-правовий, системно-структурний та функціональний методи. У роботі показано, що чинне кримінальне процесуальне законодавство України закріплює пряму заборону провокації під час контролю за вчиненням злочину, однак не містить завершеного легального тесту її відмежування від правомірної негласної діяльності. Обґрунтовано, що вирішальне значення для такого розмежування мають характер ініціативи контакту, інтенсивність впливу на поведінку особи, наявність попередньої об’єктивної інформації, процесуальна контрольованість і повнота фіксації негласної дії, а також наслідки встановлення провокації для допустимості доказів. Узагальнення практики ЄСПЛ дало змогу показати еволюцію підходу від заборони прямого створення злочину до комплексної оцінки всієї сукупності обставин взаємодії між агентом держави та особою, а аналіз практики Верховного Суду – виявити посилення вимог до судової перевірки заяв про провокацію. У статті обґрунтовано інтегровану п’ятиелементну модель оцінки наявності провокації злочину в негласній діяльності. Обґрунтовано, що встановлення провокації зумовлює недопустимість відповідних доказів і ставить під сумнів легітимність кримінального обвинувачення тією мірою, якою воно ґрунтується на державному створенні злочинної ситуації.

АЛГОРИТМІЧНЕ ПРАВО ЯК МІЖДИСЦИПЛІНАРНИЙ ФЕНОМЕН: ВПЛИВ НА ТРАНСФОРМАЦІЮ ДЕРЖАВНОГО СУВЕРЕНІТЕТУ

Тетяна Олександрівна Пікуля — 2026-05-20

У статті здійснено комплексний теоретико-правовий аналіз трансформації державного суверенітету в умовах поширення автоматизованих систем ухвалення рішень та впровадження технологій штучного інтелекту. Актуальність дослідження зумовлена інтенсивною цифровізацією державних функцій, у межах якої алгоритмічні системи дедалі частіше виконують функції, що традиційно належали виключно органам публічної влади, що об’єктивно впливає на природу владних повноважень і механізми їх реалізації. Метою дослідження є концептуалізація алгоритмічного права як нового міждисциплінарного феномена сучасної правової реальності та визначення його впливу на трансформацію традиційних уявлень про державний суверенітет. Методологічну основу дослідження становлять загальнонаукові та спеціально-юридичні методи пізнання, зокрема системний, структурно-функціональний, порівняльно-правовий та міждисциплінарний підходи, що поєднують досягнення теорії права, філософії права та цифрових технологій і дозволяють комплексно оцінити правову природу алгоритмічних рішень. У роботі проаналізовано сучасні наукові дослідження європейських і українських авторів 2023–2025 років, а також національні й міжнародні нормативні акти у сфері регулювання штучного інтелекту та автоматизованого ухвалення рішень. Обґрунтовано, що алгоритмічні системи трансформують суверенітет з моделі виключної державної влади у поліцентричну форму алгоритмічного врядування, що передбачає взаємодію державних інституцій, міжнародних організацій і приватних цифрових акторів, а також формування нових механізмів розподілу владних повноважень. Доведено, що програмний код набуває ознак нормативності та виступає інструментом регулювання суспільних відносин. Аргументовано необхідність правової інституціоналізації алгоритмічного права, запровадження механізмів алгоритмічної підзвітності, прозорості та контролю як ключових умов збереження цифрового суверенітету та забезпечення верховенства права в умовах автоматизації владних рішень. Зазначено, що у перспективі алгоритмічне право може стати ключовою умовою формування ефективної й демократично орієнтованої цифрової держави. Окремої уваги потребує розвиток вітчизняних цифрових платформ, здатних гарантувати технологічну незалежність держави.