Київський юридичний журнал

ВІД ТРІАДИ МАКДОНАЛЬДА ДО СУЧАСНИХ ДІАГНОСТИЧНИХ МЕТОДІВ: ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ ПІДХОДІВ ДО РАННЬОЇ ОЦІНКИ КРИМІНОГЕННОЇ СХИЛЬНОСТІ У НЕПОВНОЛІТНІХ

2026-03-11T11:13:10+02:00

У статті здійснено порівняльний аналіз еволюції підходів до ранньої оцінки криміногенної схильності у неповнолітніх із фокусом на трансформацію від класичної Тріади Макдональда до сучасних багатовимірних моделей діагностики. Тріада Макдональда, що охоплює жорстоке поводження з тваринами, підпалювання та енурез у дитячому віці, розглядається як історично значуща, проте концептуально та емпірично обмежена модель, прогностична цінність якої щодо майбутньої насильницької або злочинної поведінки неповнолітніх була істотно переоцінена. Обґрунтовано перевагу сучасних структурованих інструментів оцінки ризику, зокрема SAVRY, YLS/CMI та PCL:YV, які демонструють вищу прогностичну валідність у прогнозуванні рецидивізму та насильницької поведінки. Ці інструменти забезпечують комплексну оцінку статичних і динамічних факторів ризику, а також захисних чинників, що дає змогу подолати редукціоністський характер традиційних поведінкових індикаторів. Особливу увагу приділено ролі психологічних, соціальних та цифрових детермінантів у формуванні девіантної поведінки неповнолітніх. Наголошено на зростаючому впливі цифрового інформаційного середовища, зокрема насильницького й криміногенного контенту, як чинника, що сприяє формуванню антисоціальних установок і моделей поведінки у підлітків. На основі міждисциплінарного аналізу запропоновано оригінальні маркери раннього виявлення криміногенної схильності, зокрема синдром безстрашності, маніпулятивне використання «дзеркальної» емпатії та хронічне прагнення до гострих відчуттів, пов’язане із цифровою гіпердевіацією. Зроблено висновок про необхідність інтегрованого, доказового та багатовимірного підходу до оцінки ризиків як передумови ефективного раннього втручання, профілактики підліткової злочинності та зменшення довгострокової криміногенної стійкості.

ПРОБЛЕМИ ОРГАНІЗАЦІЇ ДІЯЛЬНОСТІ ПУБЛІЧНОЇ СЛУЖБИ У ПЕРІОД ВІЙНИ: АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВІ ШЛЯХИ ВИРІШЕННЯ

2026-03-11T10:49:20+02:00

Дослідження присвячене з’ясуванню та аналізу проблем функціонування публічної служби в Україні в умовах дії особливого правового режиму воєнного стану. Установлено, що на сучасному етапі формування української ідентичності та самобутності не можна оминати увагою проблематику публічних інститутів громадянського суспільства. Увагу зосереджено на проблемах кадрового забезпечення публічної служби, проаналізовано можливі шляхи цифрового забезпечення та вдосконалення даного правового та суспільного інституту, запропоновано можливі шляхи вирішення зазначених проблем. Розглянуто та проаналізовано звіти результатів опитування службовців державної служби, що дало змогу сформувати орієнтир для визначення наявних проблем. Охарактеризовано нормативне та інституційне забезпечення запланованих державними органами України заходів, що сприятимуть розповсюдженню негативної репутації публічної служби у громадянському суспільстві. Увагу присвячено питанням технологічного забезпечення підвищення ефективності функціонування публічної служби в контексті адміністративно-правового регулювання. Зроблено висновок про те, що основними завданнями України у процесі вдосконалення діяльності та функціонування публічної служби в умовах війни є формування належної нормативної основи для імплементації запланованих кроків у реальне життя з урахуванням вимог та рекомендації ЄС та країн-партнерів; створення безпечної цифрової інфраструктури, яка гарантуватиме технічний захист публічної інформації та персональних даних як суб’єктів публічної служби, так і приватних осіб, які звертаються за отриманням публічних послуг; формування належного рівня мотивації публічних службовців з урахуванням психологічної підтримки та соціального захисту; формування єдиної бази кадрового резерву публічних службовців із метою уникнення наслідків кадрової недостачі; інтеграція публічних службовців із тимчасово окупованих територій у професійне життя.

ВИКОРИСТАННЯ ШТУЧНОГО ІНТЕЛЕКТУ В ДІЯЛЬНОСТІ ОРГАНІВ ПУБЛІЧНОЇ ВЛАДИ: АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ

2026-03-11T10:53:14+02:00

У статті досліджено особливості впровадження та використання технологій штучного інтелекту в діяльності органів публічної влади. Наведено наукові підходи до розуміння штучного інтелекту та його місця у системі функціонування публічної влади. Проаналізовано основні нормативні передумови його регулювання та можливого впровадження у публічний сектор. Обґрунтовано необхідність нормативного регулювання використання ШІ з метою подальшого його поширення та розвитку, а також уникнення можливих негативних проявів упровадження даного технологічного рішення для правового статусу та рівня захисту приватних осіб. Проаналізовано законодавство Європейського Союзу у частині регулювання використання штучного інтелекту, визначено основні підходи та засади його використання у сфері публічного управління. Окрему увагу приділено нормативному аналізу чинного законодавства України у досліджуваній сфері. Запропоновано до ознак ШІ у сфері функціонування публічної влади на даному етапі технологічного розвитку відносити: наявність нормативної основи впровадження, що позитивно відзначається на вдосконаленні процесів публічного управління та адміністрування; можливість реалізації через відповідну діяльність конкретних органів державної влади, які, своєю чергою, формують та реалізують цифрову політику держави (Кабінет Міністрів України, Міністерство цифрової трансформації України, Державна служба спеціального зв’язку та захисту інформації України, профільні міністерства), що свідчить про наявність інституційного складника у системі адміністративного регулювання використання ШІ; належність штучного інтелекту до сучасного цифрового технологічного рішення, що може бути реалізовано за рахунок комплексного підходу. Окремо визначено основні проблемні аспекти реалізації штучного інтелекту, що свідчить про необхідність пошуку оптимальних механізмів його адміністративно-правового регулювання на сучасному етапі цифрової трансформації публічного сектору України.

АНТИКОРУПЦІЙНА ІНФРАСТРУКТУРА УКРАЇНИ: СТРУКТУРНО-ФУНКЦІОНАЛЬНИЙ, КОМПАРАТИВНО-ПРАВОВИЙ ТА ОЦІНОЧНО-РЕЗУЛЬТАТИВНИЙ ВИМІРИ

2026-03-11T10:57:22+02:00

Статтю присвячено дослідженню антикорупційної інфраструктури України крізь призму структурно-функціонального аналізу, порівняння вітчизняної антикорупційної інфраструктури з тими моделями, які створені у країнах – світових лідерах у сфері боротьби з корупцією, аналізу ефективності її функціонування. Методологічною основою дослідження стали діалектичний, структурно-функціональний, порівняльно-правовий та оціночно-результативний методи дослідження. Їх застосування дало змогу визначити діалектику становлення антикорупційної інфраструктури України та окреслити основні функціональні напрями її діяльності; порівняти антикорупційну інфраструктуру України з аналогічними моделями у країнах, які є світовими лідерами у сфері протидії та боротьби з корупцією; оцінити ефективність діяльності антикорупційної інфраструктури України. Здійснене дослідження дало змогу констатувати, що з 2014 р. в Україні формується антикорупційна інфраструктура. Сьогодні вона є надзвичайно розгалуженою та включає систему суб’єктів загальної компетенції; спеціально уповноважених суб’єктів у сфері протидії корупції; інших суб’єктів владних повноважень, які протидіють корупції; інституцій громадянського суспільства та приватних осіб, котрі виконують нормативно-регулюючу, стратегічно-плануючу, координаційну, превентивну, контрольну, правоохоронну, фінансово-аналітичну функції у сфері запобігання та протидії корупції, функцію правосуддя щодо корупційних та пов’язаних із ними кримінальних правопорушень. Центральне місце в ній займають спеціально уповноважені органи державної влади, профільною діяльністю яких є запобігання та протидія корупції. Сформована в Україні антикорупційна інфраструктура є значно більшою, ніж та, яка діє у країнах – лідерах у сфері протидії корупції, таких як Данія, Сінгапур, Швейцарія тощо. Водночас функціонування такої інфраструктури не дає змогу Україні бути серед країн, які ефективно протидіють корупції. Згідно з Corruption Perceptions Index (CPI), Україна посіла у 2024 р. 105‑е місце зі 180 країн світу. На нашу думку, досвід країн – світових лідерів у сфері протидії корупції свідчить про те, що не кількість антикорупційних органів, а якість та ефективність їхньої роботи впливають на результати антикорупційної політики держави. Ефективність функціонування антикорупційної інфраструктури України, насамперед спеціально уповноважених суб’єктів у сфері протидії корупції, інших суб’єктів владних повноважень, які протидіють корупції, залежить від неухильного дотримання Антикорупційної стратегії та Державної антикорупційної програми з виконання Антикорупційної стратегії. Нині переважна більшість спеціально уповноважених суб’єктів у сфері протидії корупції здійснює свою діяльність без належного їх урахування. З огляду на це, планування стратегії та тактики державної антикорупційної політики України потребує ґрунтовного реформування з метою створення реального, дієвого механізму реалізації Антикорупційної стратегії та Державної антикорупційної програми з виконання Антикорупційної стратегії на практиці суб’єктами антикорупційної інфраструктури України.

ПРОБЛЕМИ ПРАВОВОГО СТАТУСУ НЕКОМБАТАНТІВ ТА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ДЕРЖАВИ ЗА ЇХ УЧАСТЬ У ЗБРОЙНИХ КОНФЛІКТАХ

2026-03-11T11:17:23+02:00

У статті досліджено проблемні аспекти правового статусу некомбатантів у міжнародних та неміжнародних збройних конфліктах, а також питання міжнародно-правової відповідальності держав за їх участь у воєнних діях. Проаналізовано нормативне закріплення статусу некомбатантів у міжнародному гуманітарному праві, першочергово крізь призму положень Женевських конвенцій та Додаткових протоколів до них. Установлено, що в сучасних умовах гібридних та асиметричних воєн відбувається суттєве розмивання межі між видами некомбатантів, ненадійно закріплених або незакріплених законодавчо, що ускладнює правозастосування та створює ризики зловживань із боку держав, що є сторонами конфліктів. Особливу увагу приділено окремим групам некомбатантів, зокрема особам, які залучаються до конфлікту опосередковано, у тому числі через діяльність приватних військових і охоронних компаній, найманців. Кларифіковано підходи до визначення міжнародної відповідальності держави за дії некомбатантів, зокрема у випадках їх вербування, фінансування, підготовки або використання для досягнення військових і політичних цілей. Наголошено, що формальне заперечення державою контролю над такими особами не завжди звільняє її від відповідальності, якщо наявні ознаки фактичного чи іншого контролю. Розглянуто питання щодо атрибуції дій некомбатантів державі та стандартів доказування міжнародними органами правосуддя у справах, пов’язаних із порушеннями міжнародного гуманітарного права. Наголошено на необхідності подальшої кодифікації норм щодо статусу некомбатантів, удосконалення міжнародних контрольних механізмів та посилення захисту цивільного населення у збройних конфліктах. Запропоновано напрями вдосконалення міжнародно-правового регулювання з метою забезпечення балансу між воєнною необхідністю та гуманітарними принципами.

ОСОБЛИВОСТІ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРАВА НА КОРИСТУВАННЯ ЗЕМЛЕЮ В УКРАЇНІ: ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВА СУТНІСТЬ

2026-03-11T11:09:06+02:00

Статтю присвячено комплексному теоретико-правовому аналізу особливостей реалізації права на користування землею в Україні, що розглядається як важливий елемент механізму забезпечення раціонального використання земельних ресурсів, зокрема в складних умовах воєнного стану. Підкреслено, що в умовах воєнного стану ефективність землекористування залежить від чітких правил, процедур і контролю. Окреслено еволюцію інституту – від радянської моделі виключної державної власності та домінування права постійного користування до системи гнучких правових титулів (оренди, суперфіцію, емфітевзису). Проаналізовано доктринальні підходи до тлумачення землекористування як правомочності у складі права власності, як самостійного правового інституту та як системи норм, покликаних узгоджувати приватні й публічні інтереси. Обґрунтовано двоаспектність категорії «землекористування», а саме як суб’єктивного права та як правового титулу, що забезпечує легітимне використання земельної ділянки без набуття права власності. Досліджено основні правові положення у даній царині. Виокремлено основні особливості реалізації права користування землею. Серед них охарактеризовано історико-правову зумовленість, обмеженість суб’єктного складу окремих титулів, пріоритет цільового та раціонального використання, переважну строковість, підконтрольність власнику та публічно-правовий контроль. Обґрунтовано необхідність удосконалення процедур надання, зміни й припинення права користування, посилення відповідальності за нецільове використання та деградацію ґрунтів, розвитку цифрового моніторингу та участі територіальних громад у плануванні й контролі землекористування. Зроблено висновок, що право користування землею інтегроване в систему публічного управління, де органи державної влади та місцевого самоврядування здійснюють контроль за дотриманням законодавства, забезпечуючи збереження стратегічного земельного фонду.

ДОГОВІР НА ПРОЄКТУВАННЯ ТА БУДІВНИЦТВО: ЮРИДИЧНІ ОСОБЛИВОСТІ КОМПЛЕКСНИХ УГОД

2026-03-11T11:01:31+02:00

Статтю присвячено розгляду юридичних особливостей договору на проєктування та будівництво як прикладу комплексних угод. Визначено, що договір на проєктування та будівництво посідає особливе місце у системі цивільно-правових договорів у сфері будівництва, оскільки поєднує у межах єдиної правової конструкції елементи договору підряду на виконання проєктних і пошукових робіт та договору будівельного підряду. Така інтеграція зумовлює комплексний характер зазначеної угоди, спрямованої на досягнення єдиного кінцевого результату – створення завершеного об’єкта будівництва, придатного до експлуатації. У ході аналізу з’ясовано, що специфіка договору на проєктування та будівництво проявляється у поетапності його виконання, підвищеній відповідальності підрядника за узгодженість проєктних рішень і фактичне виконання будівельних робіт, а також у зміненому розподілі ризиків між сторонами. Установлено, що належне договірне врегулювання предмета, строків, ціни, порядку приймання робіт і механізмів внесення змін до проєктної документації має вирішальне значення для забезпечення правової визначеності та ефективності реалізації таких договорів. Разом із тим наявні окремі прогалини та проблеми у договірному регулюванні проєктування та будівництва, що ускладнює тлумачення прав і обов’язків сторін та впливає на вирішення спорів. Обґрунтовано доцільність удосконалення договірних конструкцій шляхом детальнішого визначення істотних умов, посилення механізмів контролю за виконанням зобов’язань і більш чіткого розмежування відповідальності учасників будівельного процесу. Перспективи подальших наукових розвідок доцільно пов’язати з аналізом судової практики та розробленням практичних рекомендацій щодо стандартизації умов комплексних договорів у сфері будівництва.

МІСЦЕ І РОЛЬ ПРАВА НА РОЗПОРЯДЖЕННЯ ЗЕМЛЕЮ В УКРАЇНІ

2026-03-11T11:04:58+02:00

Статтю присвячено з’ясуванню правової природи та специфіки здійснення права розпорядження земельною ділянкою у правопорядку України. На тлі еволюції земельної реформи й утвердження багатосуб’єктної власності на землю окреслено право розпорядження як ключову правомочність власника, що визначає юридичну долю ділянки, а саме відчуження, передання в користування, встановлення обтяжень, заставу, спадкування, добровільну відмову. Розкрито зміст правомочності через систему дозволених юридичних дій власника та їхні межі, установлені публічним правом з огляду на особливий статус землі як національного багатства. Детально проаналізовано інструменти реалізації права розпорядження: договори відчуження, купівлю-продаж, міну, дарування, оренду як домінантний механізм залучення землі до господарського обігу, сервітути та інші обтяження, а також спадкування і добровільну відмову від права власності. Підкреслено необхідність удосконалення процедур добровільної відмови та подальшої передачі таких ділянок у державну/комунальну власність для суспільно корисного використання. Особливу увагу приділено обмеженням права розпорядження, таким як екологічна безпека, збереження сільськогосподарських угідь, запобігання концентрації та спекуляціям, захист стратегічних ресурсів. Доведено, що обмеження мають бути легітимними, необхідними і пропорційними, відповідати принципу верховенства права та збалансовувати приватні й публічні інтереси. Проаналізовано наукові позиції та основні законодавчі положення за темою. Визначено сутність права на розпорядження землею.

ДИСЦИПЛІНАРНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ АДВОКАТА ЯК ОДИН ІЗ ЧИННИКІВ РЕФОРМУВАННЯ ПРАВОСУДДЯ В УКРАЇНІ

2026-03-11T11:21:09+02:00

Статтю присвячено інституту дисциплінарної відповідальності адвоката, що є одним із ключових механізмів забезпечення дотримання стандартів професійної діяльності, адвокатської етики та принципів верховенства права. Ефективне функціонування цього інституту має принципове значення як для захисту прав і свобод людини, так і для підтримання довіри суспільства до адвокатури як незалежного правового інституту. Водночас практика застосування дисциплінарної відповідальності адвокатів в Україні свідчить про наявність низки проблем теоретичного та практичного характеру. Це, своєю чергою, може призводити як до необґрунтованого втручання в незалежність адвокатської діяльності, так і до уникнення відповідальності за реальні порушення. У статті приділено увагу проблемі забезпечення балансу між незалежністю адвоката та необхідністю його підзвітності професійній спільноті. Дисциплінарне провадження не повинно перетворюватися на інструмент тиску на адвоката з боку органів адвокатського самоврядування, державних органів або інших зацікавлених осіб. Водночас відсутність ефективних механізмів реагування на порушення професійних обов’язків негативно впливає на авторитет адвокатури. У зв’язку з наведеним дослідження проблем дисциплінарної відповідальності адвоката, визначення шляхів удосконалення нормативного регулювання та практики його застосування є актуальним і необхідним для подальшого розвитку інституту адвокатури в Україні та забезпечення високих стандартів правничої професії. За результатами дослідження зроблено висновок, що, з огляду на існуючі проблеми, необхідним є комплексне реформування дисциплінарного інституту адвокатури, зокрема: внести зміни до Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», передбачивши: законодавче визначення поняття дисциплінарного проступку адвоката; чіткий перелік суб’єктів, які можуть подавати скарги; установлення вимог до мотивованості дисциплінарних рішень; гарантії відкритості та гласності розгляду дисциплінарних справ; оновити Правила адвокатської етики, гармонізувавши їх із європейськими стандартами свободи вираження поглядів адвокатів; створити публічний електронний реєстр дисциплінарних рішень для забезпечення прозорості практики та посилення довіри суспільства; переобрати органи адвокатського самоврядування (Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури, Вищої кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури) відповідно до вимог чинного законодавства, що підвищить їх легітимність. Наведене, на думку автора, дасть змогу суттєво посилити функціонування інституту дисциплінарної відповідальності адвокатів шляхом установлення прозорих, ефективних та справедливих дисциплінарних процедур.

ЕЛЕКТРОННЕ ПРАВОСУДДЯ У ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ: ДИСТАНЦІЙНИЙ РОЗГЛЯД ЯК ІНСТРУМЕНТ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДОСТУПНОСТІ ПРАВОСУДДЯ

2026-03-11T11:25:28+02:00

У статті розкрито сутність і зміст застосування дистанційного розгляду цивільних справ, його значимість для забезпечення оперативності та доступності правосуддя, особливо в умовах обмежень, пов’язаних із воєнним станом чи іншими надзвичайними обставинами. Проведення судових засідань у формі відеоконференції дає змогу не лише уникнути затримок у розгляді справ, а й зменшити процесуальне навантаження на суддів та учасників процесу. На основі дослідження визначено, що одним із додаткових чинників, який істотно впливає на трансформацію процесуальної форми у воєнний період, виступає активне впровадження цифрових сервісів, електронного документообігу та дистанційних форматів участі сторін. Такі інструменти стали невід’ємною ознакою сучасного судочинства та визначають один із ключових напрямів удосконалення цифровізації судового процесу, адже впровадження таких механізмів здатне забезпечити стійкість правосуддя до зовнішніх загроз, підтримати безперервність розгляду справ і створити умови для реалізації процесуальних прав учасників навіть у надзвичайних умовах. Доведено, що запровадження повноцінного електронного діловодства, створення захищених електронних копій матеріалів справи, автоматизованих резервних сховищ, подвійного й навіть потрійного дублювання інформації у різних дата-центрах є необхідними інструментами для мінімізації ризику втрати даних. У перспективі такі механізми дадуть суду змогу продовжувати розгляд справи навіть у разі фізичного знищення паперових документів або неможливості доступу до будівлі суду. Не менш важливим є розроблення єдиних стандартів електронної передачі справ між судами, що могли б замінити або принаймні дублювати традиційний паперовий обіг. Наявність чітко визначеного регламенту дій – від технічних вимог до форматів файлів до процедур підтвердження автентичності електронних документів – забезпечить юридичну визначеність і передбачуваність процесуальних рішень. Своєю чергою, інтеграція таких стандартів у Єдину судову інформаційно-комунікаційну систему створить можливість для практично безперервного функціонування судочинства навіть в умовах активних воєнних дій. Дистанційне судочинство не лише трансформує механізм судового провадження, а й впливає на його процесуальну форму, зберігаючи при цьому функціональний зміст цивільного судочинства і сприяючи підвищенню доступності та ефективності правосуддя.