Київський юридичний журнал

ЕЛЕМЕНТИ КОНВЕНЦІЙНОГО МЕХАНІЗМУ ЗАХИСТУ ПРАВА ВЛАСНОСТІ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ

2024-07-24T10:41:06+03:00

У даній статті розкрито термінологічно-понятійний апарат та зміст конвенційного механізму захисту права власності особи у кримінальному провадженні на основі аналізу його ключових елементів (матеріально-правової та процесуально-правової складових). У зв'язку із швидкими темпами розвитку міжнародного конвенційного права, національні законодавства держав-учасниць Конвенції про захист прав та основоположних свобод потребують правового узгодження, зокрема у сфері захисту прав і свобод людини у кримінальному процесі. Україна не є винятком. Так, наразі Кримінальний процесуальний кодекс України налічує декілька способів захисту права власності особи, яке було порушено під час здійснення кримінального провадження. Серед них: можливість оскарження рішень, дій та бездіяльності слідчих органів прокурору вищого рівня, суду та поза процесуальним установам й організаціям, як Уповноважений Верховної Ради України з прав людини (Омбудсман). Проте розгалуженість та неузгодженість зазначених способів захисту прав особи у кримінальному провадженні врешті призводить до тривалого, а іноді й безуспішного, процесу з відновлення порушених конвенційних прав. Крім того, відсутність єдності між передбаченими способами захисту права власності дезорієнтує учасників кримінального провадження, права яких було порушено, адже вичерпність переліку підстав для оскарження на різних стадіях кримінального процесу призводить до неможливості подати скаргу на ті рішення, дії та бездіяльність слідчих органів, які хоч і не передбачені КПК України, втім є протиправними і наразі грубо порушують конвенційні права такої особи. З огляду на викладене, питання визначення конвенційного механізму захисту права власності особи у кримінальному провадженні не втрачає своєї актуальності та потребує подальшої наукової розробки.

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ «ПАТЕНТНОЇ УВ’ЯЗКИ» (“PATENT LINKAGE”) ЛІКАРСЬКИХ ЗАСОБІВ: ДОСВІД ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

2024-07-24T10:49:53+03:00

Стаття присвячена дослідженню особливостей правового регулювання «патентної ув’язки» («patent linkage») лікарських засобів в зарубіжних країнах, зосереджуючись на її впливі на конкуренцію, доступом до лікарських засобів та порушенням прав інтелектуальної власності. Методологічною основою дослідження стали загальнонаукові та спеціальні підходи (методи) наукового пізнання: діалектичний метод, формально-логічний метод, системно-структурний метод, порівняльно-правовий метод, які посприяли з’ясуванню правовим аспектам регулювання системи «патентної ув’язки». Розкрито механізми правового регулювання патентної ув’язки в різних країнах, зокрема Франції, Німеччині, Гонконзі та Японії. У Франції та Гонконзі патентна ув’язка не закріплена законодавчо, що дає генерикам можливість випускати лікарські засоби навіть до закінчення терміну патентних прав. Проте, це може призвести до судових спорів та значних ризиків для генериків у випадку подальших патентних конфліктів. У Німеччині, як і в країнах-членах ЄС запровадження Єдиного патентного суду сприятиме ефективному вирішенню патентних суперечок і зниженню правових ризиків для всіх сторін. Зазначено, що патентна ув’язка, яка дозволяє генеричним виробникам випускати лікарські засоби до закінчення терміну патентних прав компанії-оригінатора без порушення, активно критикується через відсутність законодавчого врегулювання, що може сприяти штучному подовженню патентних прав та сприяти недобросовісній конкуренції. Розглянуто судову практику щодо патентних спорів, які відіграють ключову роль у формуванні конкурентного середовища у фармацевтичній галузі. Виявлено основні проблеми недобросовісних механізмів, таких як створення «патентних чагарників», які спрямовані на уникнення конкуренції та унеможливлення своєчасному виходу генериків на ринок. Сформульовано висновок про важливість вдосконалення регуляторного середовища з метою сприяння доступу до інноваційних медичних технологій та зменшення правових невизначеностей, що виникають у контексті патентної ув’язки.

СПІВВІДНОШЕННЯ ПРАВОВОГО І СОЦІАЛЬНОГО СТАТУСУ ДИТИНИ В ПРОЦЕСІ ЙОГО СОЦІАЛІЗАЦІЇ ЯК СУБ’ЄКТА ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА

2024-07-24T10:53:28+03:00

Проблематика співвідношення правового і соціального статусу дитини в процесі його соціалізації акцентується на кожному періоді розвитку дитини, який має важливий соціальний статус і на тій соціальній ролі, яка визначає ступінь її особистої свободи, тому що правовий статус дитини має бути гарантований державою. Було акцентовано увагу на те, що розглядаючи дитину як суб'єкта права, необхідно виходити зі співвідношення процесів соціалізації та самосприйняття дитини, в певній життєвій ситуації, в контексті його індивідуальної соціалізації. В ході дослідження процесу соціалізації дитини, було звернуто увагу на те, що соціалізація – це процес, за допомогою якого індивід набуває знання, цінності, соціальні навички та соціальну чутливість, які дозволяють їй інтегруватися в суспільство і поводитися там адаптивно ... найчастіше цей термін вживається щодо процесів, через які дитина опосередковано вбирає в себе цінності суспільства і приходить до усвідомлення своєї власної соціальної ролі. Крім того, досліджено що, процес соціалізації дитини, який є дуже важливий для держави, багато в чому залежить від національно-психологічних особливостей характеру, які знаходять свій прояв у його психофізіології, емоційно-психологічних особливостей характеру, емоційно-вольових, поведінкових особливостях, дитина будь-якої національності, яка народилася у своєму культурно історичному та природному середовищі з перших років життя опиняється під сильним її впливом, саме на цій основі формується національна гордість, національна самосвідомість. Недооцінка всіх цих факторів, а тим більше їх ігнорування може призвести до того, що до періоду настання повноліття дитина може це оцінити як порушення його прав і свобод.

ОСОБЛИВОСТІ ПРАВОНАСТУПНИЦТВА ПРИ РЕОРГАНІЗАЦІЇ АКЦІОНЕРНИХ ТОВАРИСТВ ШЛЯХОМ ПОДІЛУ ТА ВИДІЛУ

2024-07-24T10:57:07+03:00

Статтю присвячено аналізу особливостей правонаступництва при поділі та виділі акціонерних товариств, обґрунтуванню виду правонаступництва та моменту настання правонаступництва для цих форм реорганізації, враховуючи новели редакції Закону України «Про акціонерні товариства» від 2022 року та положення законодавства зарубіжних країн. Обґрунтовано, що поділ акціонерного товариства відбувається за універсальною формою правонаступництва, а виділ із акціонерного товариства – за сингулярною формою правонаступництва. Визначено, що моментом настання правонаступництва в повному обсязі в разі поділу та виділу з акціонерного товариства слід вважати настання юридичного складу, який включає такі елементи – юридично значущі дії (юридичні факти): (1) дії щодо набуття правосуб’єктності новоствореними акціонерними товариствами (шляхом державної реєстрації); (2) дії щодо підтвердження державним регулятором законності створення акціонерного товариства та допуску його акцій до обігу на ринку цінних паперів (шляхом реєстрації Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку України звіту про результати емісії акцій); (3) дії щодо набуття акціонерами корпоративних прав (шляхом зарахування депозитарною установою акцій акціонерів на їхні рахунки цінних паперів та надання акціонерам виписки з такого рахунку).

АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВИЙ СТАТУС СУБ'ЄКТІВ НАДАННЯ АДМІНІСТРАТИВНИХ ПОЛІЦЕЙСЬКИХ ПОСЛУГ В УКРАЇНІ

2024-07-24T10:13:02+03:00

У статті розкрито адміністративно-правовий статус суб'єктів надання адміністративних поліцейських послуг в Україні. Доведено, що надання адміністративних поліцейських послуг Національною поліцією України є комплексною адміністративною діяльністю, яка здійснюється через організаційні структури підрозділів (галузевих та територіальних) та безпосередньо поліцейськими. Визначено, що адміністративно-правовий статус підрозділу поліції, що надає адміністративні поліцейські послуги, визначається цілями і завданнями, організаційною структурою та компетенцією, що включає предмет відання та обсяг повноважень. Узагальнено що, до галузевих підрозділів Національної поліції відноситься патрульна поліція, поліція охорони та поліція, яка входить до превентивного блоку, основними секторами, останньої є надання адміністративних поліцейських послуг офіцерами громад та ювенальними поліцейськими. Визначено що, адміністративно-правовий статус патрульної поліції визначає її функції, повноваження, мету, предмет відання, структуру та компетенцію для ефективного надання адміністративних поліцейських послуг і підвищення довіри населення. Територіальні підрозділи, які надають адміністративні поліцейські послуги утворюються в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, районах, містах, міжрегіональні, а також локальні в територіальних громадах. Останні у формі багаточисельних поліцейських станцій, які найбільше наближенні до громадян. Зроблено висновок що, адміністративно-правовий статус поліцейського, який надає адміністративні поліцейські послуги, полягає в тому, що він є громадянином України, склав Присягу, має службове посвідчення та жетон, виконує обов'язки із дотримання прав і свобод громадян, надає публічну допомогу, дотримується службової етики, несе відповідальність за свої дії та отримує соціальний захист від держави та повагу від українського суспільства.

УЧАСТЬ ОМБУДСМЕНА В АДМІНІСТРАТИВНОМУ ПРОЦЕСІ В УМОВАХ ЗАХИСТУ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ

2024-07-24T10:15:58+03:00

Статтю присвячено визначенню процесуального статусу Уповноваженого Верховної Ради з прав людини в адміністративному судочинстві в умовах захисту національної безпеки України. Досліджено нормативне закріплення конституційного статусу Уповноваженого, а також ті повноваження, що визначені у профільному законі. Окремо було наведено приклади нормативного закріплення можливостей участі Омбудсмена в адміністративному процесі, що закріплені на рівні Кодексу адміністративного судочинства України. Проаналізовано діяльність Омбудсмена в умовах дії правового режиму воєнного стану на території України з 24 лютого 2022 року. З'ясовано, що Кодекс адміністративного судочинства України не передбачає участь Уповноваженого як представника сторони в адміністративному спорі, а залишає за досліджуваним суб'єктом право на звернення до суду в інтересах інших осіб, що формує неоднозначність у визначенні його процесуального статусу і підтверджує потребу у проведенні дослідження. Визначено, що з моменту введення в Україні правового режиму воєнного стану права та можливості участі Омбудсмена в адміністративному процесі не розширювались. З'ясовано, що Омбудсмен не виступає у ролі законного або такого, що визначений договором представника, проте, його діяльність безпосередньо направлена на захисту прав, свобод та інтересів осіб в адміністративному судочинстві, тому Уповноважений діє в межах адміністративного спору як окремий суб'єкт звернення, права та обов'язки якого (правовий статус) не обмежені процесуальною правосуб'єктністю особи, в інтересах якої Омбудсмен звертається до суду. Зроблено висновки про те, що в рамках реалізації ідеї захисту національної безпеки участь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини є важливою умовою забезпечення превенції вчинення правопорушень суб'єктами владних повноважень та гарантією доступу до правосуддя приватних осіб в межах адміністративного судочинства, а віднесення Омбудсмена до системи цивільного контролю додатково сприяє функціонуванню правової держави навіть в умовах дії правового режиму воєнного стану.

ЩОДО УДОСКОНАЛЕННЯ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЗДІЙСНЕННЯ ГЕНДЕРНОЇ ПОЛІТИКИ В УКРАЇНІ

2024-07-24T10:18:25+03:00

Встановлено, що метою статті удосконалення адміністративно-правового регулювання здійснення гендерної політики в України. Наголошено, що соціально-економічний розвиток та функції із його забезпечення має сприяти успішності та ефективності здійснення гендерної політики в Україні на засадах стимулювання, забезпечення, суспільного розподілу. Обґрунтовано авторський підхід до нормативного відображення принципів здійснення гендерної політики в України, що полягає у необхідності змінити назву Закону України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» на таку «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок, чоловіків та трансгендерських осіб», де статтю 3 доповнити частиною другою, яка закріпила б систему основоположних засад (принципів) регуляції. Виходячи із вище зазначеного підходу до розуміння функцій адміністративно-правового регулювання суспільних правовідносин, зазначено, що гендерна політика є тією сферою, де спрямування діяльності держави має бути реалізовано у таких напрямах, як: утвердження ґендерної рівності; недопущення дискримінації за ознакою статі; застосування позитивних дій; запобігання та протидію насильству за ознакою статі, у тому числі всім проявам насильства стосовно жінок; забезпечення рівної участі жінок і чоловіків у прийнятті суспільно важливих рішень; забезпечення рівних можливостей жінкам і чоловікам щодо поєднання професійних та сімейних обов'язків; підтримку сім'ї, формування відповідального материнства і батьківства; виховання і пропаганду серед населення України культури ґендерної рівності, поширення просвітницької діяльності у цій сфері; захист суспільства від інформації, спрямованої на дискримінацію за ознакою статі.

ВЕРХОВЕНСТВО ПРАВА ЯК ЗАСАДА ФУНКЦІОНУВАННЯ ЦИФРОВОЇ ДЕРЖАВИ

2024-07-24T10:21:18+03:00

Стаття присвячена з’ясуванню ролі принципу верховенства права у цифровій державі. Дослідження базується на аналізі законодавства України, а також вітчизняної та зарубіжної спеціальної літератури, присвяченої розкриттю змісту та значення принципу верховенства права. Методологічною основою дослідження стали порівняльно-правовий, системний методи та аксіологічний підхід до таких соціально-правових цінностей як: людина, її права, свободи у цифровій державі. Їхнє застосування дало змогу з’ясувати роль принципу верховенства права у цифровій державі. Порівняльно-правовий метод дослідження дав змогу з’ясувати підходи щодо розуміння принципу верховенства права в Україні та європейській правовій науці. Важливе значення у цій частині мали дослідження А. Дайсі, який є батьком принципу верховенства права. Праці вченого дали змогу з’ясувати сутність цього принципу та його комплексну природу. З огляду на це визначені складові принципу верховенства права, які у поєднанні дають змогу отримати ефект від його реалізації на практиці. Окремо акцентовано увагу на тому, що принцип верховенства права не може бути реалізований поза правовою державою. Отже, у державі, яка відмовляється підкорити себе вимозі служіння людині, утвердження та забезпечення її прав і свобод, не може бути верховенства права. Проведене дослідження дає змогу констатувати те, що цифровізація держави не звільняє її від основного конституційного визначеного обов’язку щодо утвердження та забезпечення прав і свобод кожної людини. Це незмінний, основний орієнтир діяльності Української держави. Побудова цифрової держави в Україні має органічно поєднуватися із розбудовою правової держави, яка свідомо обмежує себе законодавством заради служіння людині, захисту її прав та свобод. Ми переконані у тому, що захист людини, належних її прав та свобод у цифровій державі можливий лише за умови того, якщо принцип верховенства права стане неодмінним орієнтиром у діяльності будь-якої особи, уповноваженої на виконання функцій держави. Без цього цифровізація може стати знаряддям насилля над людиною, засобом втручання та обмеження прав і свобод останньої.

ОСНОВИ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ У НАФТОГАЗОВІЙ ГАЛУЗІ: НОРМАТИВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ

2024-07-24T10:24:11+03:00

Статтю присвячено дослідженню нормативно-правового забезпечення формування та реалізації державної політики України у нафтогазовому комплексі з урахуванням особливостей дії режиму воєнного стану. Увагу присвячено загальному та спеціальному нормативно-правовому регулюванню, проведено аналіз змісту та обсягу основної категорії, такої як «державна політика» у контексті порівняння з поняттями державного управління та регулювання. Досліджено принципи державної політики в нафтогазовій галузі, що свідчить про чітко визначений державою підхід до формування та реалізації політичних напрямів та високий рівень зацікавленості суб'єктів владних повноважень у створенні належних умов функціонування нафтогазового сектору, ринку збуту продуктів нафтогазової промисловості. З'ясовано, що на сьогодні у законодавстві закріплено підхід, відповідно до якого категорії державного регулювання та державної політики ототожнено, що не є коректним з точки зору основ теорії адміністративного права і негативно впливає на подальше розмежування повноважень в частині інституційного забезпечення функціонування нафтогазової сфери. Зроблено висновок, що державна політика в нафтогазовій сфері направлена на створення безпечних умов функціонування ринку та розподілу ресурсів між кінцевими споживачами, лібералізації конкурентного середовища, сприянню економічному зростанню підприємств нафтогазової сфери. Разом з тим, в умовах дії особливого режиму воєнного стану важливо враховувати мінливість ринків збуту джерел енергії та направляти фінансові на організаційні зусилля на гарантування обсягів наявності енергоджерел, чого на даний момент поточним нормативно-правовим регулюванням не передбачено. Додатково з'ясовано, що державна політика також повинна бути спрямована на автономію від імпорту, що може бути реалізовано лише за умови всебічного організаційного планування та з урахуванням інтересів представників бізнесу.

НОРМАТИВНО-ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДІЯЛЬНОСТІ МІНІСТЕРСТВА ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ ПІД ЧАС ДІЇ ПРАВОВОГО РЕЖИМУ ВОЄННОГО СТАНУ

2024-07-24T10:26:25+03:00

Статтю присвячено нормативному аналізу повноважень та завдань Міністерства внутрішніх справ України у період дії особливого правового режиму воєнного стану. З'ясовано, що Положенням про Міністерство внутрішніх справ України не передбачено, що даний суб'єкт владних повноважень нормативно бере безпосередню участь як суб'єкт забезпечення воєнного стану України, проте аналіз визначених повноважень підтверджує, що орган відповідальний за підтримку національної безпеки та правопорядку, а також захист населення. Увагу приділено тим нормативним змінам, які було прийнято після введення в Україні правового режиму воєнного стану. З'ясовано, що більшість змін були направлені на розширення повноважень Міністерства внутрішніх справ України та інших органів виконавчої влади та суб'єктів владних повноважень, які перебувають у підпорядкуванні Міністерства внутрішніх справ. Встановлено, що значно розширено повноваження міністерства в частині забезпечення гуманітарного захисту, інформаційно-технічної допомоги іншим органам влади, пошуку зниклих безвісти осіб за особливих обставин, доповнено повноваження в частині економічної безпеки держави. Проаналізовано зміни в повноваженнях Національної поліції України, Державної прикордонної служби України, Національної гвардії України. З’ясовано, що досить дискусійним є положення стосовно особливостей громадського контролю за діяльністю поліції під час дії воєнного стану, що фактично позбавляє громадян цією права брати участь у розгляді скарг на дії чи бездіяльність поліцейських, ознайомлюватися зі звітами діяльності тощо. Зроблено висновок, що Міністерство внутрішніх справ України залишається одним з ключових органів, які під час дії правового режиму воєнного стану повинні гарантувати безпеку населення та правопорядок у державі. Складна структура органу та наявність інших державних органів у підпорядкуванні МВС України свідчать про тривалий та динамічний процес вдосконалення нормативно-правового регулювання питань діяльності, постійну потребу у адаптації законодавства до вимог соціуму, вчасного реагування на потреби громадян. Перспективними видається закріплення за МВС України чітко визначених завдань у період дії воєнного стану, які об'єктивно слідують з аналізу наявного законодавства.

ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВІ ОСНОВИ СТВОРЕННЯ МІНІМАЛЬНИХ ЗАПАСІВ НАФТИ І НАФТОПРОДУКТІВ

2024-07-24T10:29:01+03:00

Стаття присвячена дослідженню правових та теоретичних основ формування мінімальних запасів нафти та нафтопродуктів в енергетичній системі України. Проведено аналіз нормативних передумов створення мінімальних запасів нафти та нафтопродуктів у контексті виконання Україною взятих на себе міжнародних та європейських зобов’язань. Окремо з'ясовано, що потреба у створенні мінімальних запасів нафти та нафтопродуктів є частиною системи енергетичної безпеки, визначення якої по-різному тлумачиться вітчизняними науковцями. Встановлено, що енергетична безпека є частиною національної безпеки, тому потреба у резервному збереженні енергетичних ресурсів на сучасному етапі розвитку України є критично необхідною. З'ясовано, що дієвий механізм створення мінімальних запасів нафти і нафтопродуктів є елементом системи енергетичної безпеки з огляду на те, що: впливає на рівень захисту енергетичних інтересів держави; є елементом системи підтримки життєво важливих ресурсів у країні; є складником системи доступу споживачів до природних ресурсів та продуктів їх переробки; безпосередньо впливає на економічну, соціальну, отже і на національну безпеку. Окремо відзначено позитивні аспекти нового Закону України «Про мінімальні запаси нафти та нафтопродуктів». Зроблено висновок, що створення мінімальних запасів нафти та нафтопродуктів є важливим та необхідним кроком на шляху до забезпечення енергетичної стабільності та енергетичної безпеки, оскільки наслідки ворожих атак на територію України спричинили потребу у пошукові нових інструментів вирішення проблемних сферу суспільного життя, однією з яких є енергетика. Концепція мінімальних запасів нафти та нафтопродуктів також відповідає положенням Угоди про асоціацію між Україною та ЄС та сприяє швидшому наближенню законодавства України до законодавства Європейського Союзу, що в свою чергу пришвидшує процеси інтеграції.

ПРИНЦИП ВЕРХОВЕНСТВА ПРАВА В УМОВАХ ЗАХИСТУ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ

2024-07-24T10:33:12+03:00

У статті розглядаються теоретичні підходи до розуміння змісту та сутності поняття верховенства права як основоположного правового принципу та основи функціонування держави в контексті необхідності збереження національної безпеки держави. Наведено погляди науковців, які доводять фундаментальність досліджуваного поняття. Окремо проаналізовано позитивістський підхід у контексті розмежування понять «верховенство права» та «верховенство закону». Викладені власні міркування стосовно сутності верховенства права в аксіологічному та гносеологічному аспектах, що характеризують дану теоретико-правова категорію як ідеологічну та таку, що формує нове уявлення про суспільний порядок та правопорядок, та аксіологічну, як таку, що формує уявлення у членів суспільства та учасників суспільних відносин про цінність їх правового статусу, який визначений законодавством (у даному випадку реалізується верховенство закону як прояв верховенства права та позитивістської теорії права) та цінність об'єктивних (природніх) прав людини і громадянина. Здійснено спробу структуризації пріоритетів сучасної правової держави та визначення співвідношення місця понять «верховенство права» та «національна безпека» на основі додатково закріплених нормативних основ визначення останньої. З'ясовано, що національна безпека залишається основним точковим зосередженням інтересів діяльності суб'єктів публічної влади, громадянського суспільства та інших учасників суспільних відносин. Зроблено висновки про те, що верховенство права та національна безпека існують у вимірі онтологічного протиріччя, що в свою чергу впливає на стан нормативно-правового регулювання, зміст нормативно-правових актів, рівень задоволення та дотримання прав, свобод громадян, а також прав та законних інтересів юридичних осіб. Підсумовано, що національна безпека є однією з умов, яка робить верховенство права можливим та досяжним, але дії, що спрямовані на її збереження та захист, повинні бути виправдані і чітко визначені, тому запропонована тема потребує більш глибокого теоретико-правового аналізу.

ОСОБЛИВОСТІ СТРАХУВАННЯ КРЕДИТНИХ РИЗИКІВ

2024-07-24T10:35:23+03:00

Дослідження кредитних ризиків та їх страхування має велике значення для фінансової стабільності та розвитку банківської системи. Україна, як країна з розвинутим фінансовим сектором, не є винятком і вивчення особливостей страхування кредитних ризиків в українському контексті є актуальним завданням. Зростання обсягів кредитування в українській економіці робить питання страхування кредитних ризиків дедалі актуальнішим. Неплатоспроможність позичальників може призвести до значних збитків для банків, що негативно впливає на їхню стійкість та загальну стабільність фінансової системи. Розуміння методів та інструментів страхування кредитних ризиків, а також їх правове та регуляторне забезпечення, дає змогу банкам мінімізувати свої збитки та сприяти розвитку кредитування в країні. Аналіз наукових робіт свідчить про те, що страхування кредитних ризиків є важливим інструментом для зниження ризиків банківської діяльності. Однак розвиток цієї сфери стримують певні проблеми: низький рівень довіри до страхових компаній, завищені тарифи та складність укладення договорів. В Україні поширені два основних методи страхування кредитних ризиків: делькредерний та заставний. Дані методи детальніше розлянуті у основному матеріалі поданої статті. Метою даної статті є дослідити сучасний стан та перспективи розвитку страхування кредитних ризиків в Україні та запропонувати шляхи та заходи для вдосконалення системи страхування кредитних ризиків в Україні. Очікується, що ринок страхування кредитних ризиків в Україні буде розвиватися в наступних напрямках: зростання ролі страхування, розширення спектра продуктів та послуг, збільшення конкуренції, використання нових технологій. Ефективна система страхування кредитних ризиків – це запорука стабільності фінансової системи України. Впровадження запропонованих заходів сприятиме зростанню довіри до страховиків, зниженню ризиків для банків та активізації кредитного ринку. Дана анотація розглядає джерела, методи та інструменти страхування кредитних ризиків, а також пропонує розглянутий список літературних джерел для подальшого дослідження теми.

НОРМАТИВНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЮРИДИЧНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ПУБЛІЧНИХ СЛУЖБОВЦІВ В УКРАЇНІ

2024-07-24T10:38:17+03:00

Дану роботу присвячено нормативним передумовам притягнення публічних службовців до юридичної відповідальності за законодавством України. Визначено основні підходи до розуміння юридичної відповідальності, зосереджено увагу на її концептуальних основах. Розкрито сутність публічної служби відповідно до чинного законодавства, проаналізовано зміст наданого поняття. З'ясовано, що наявність дефініції «публічна служба» в контексті юридичної відповідальності не забезпечено відповідним необхідним інструментарієм. Підтверджено, що юридична відповідальність публічних службовців є елементом їх правового статусу та стримуючим фактором владного свавілля. Окремо визначено особливості цивільно-правової відповідальності публічних службовців, з'ясовано її матеріальний характер, увагу зосереджено на очевидному недоліку, який полягає у подальшому недостатньому нормативно-правовому регулюванні з відсилкою до Закону України «Про державну службу», який також потребую додаткового опрацювання. Увагу присвячено дисциплінарній відповідальності публічних службовців, зроблено висновок про спільне застосування трудового та адміністративного законодавства з урахуванням особливостей проходження публічної служби, а дисциплінарна відповідальність публічних службовців може розглядатися через призму категорії службової дисципліни. Охарактеризовано особливості застосування адміністративної відповідальності до публічних службовців, з'ясовано, що вагомим внеском в реформування даного інституту була антикорупційна реформа та прийняття Закону України «Про запобігання корупції». Визначено, що публічні службовці можуть бути суб'єктом вчинення широкого переліку кримінальних правопорушень, а також, що їх кримінальна відповідальність не обмежується Розділом XVII Кримінального кодексу України. Зроблено висновок про позитивні зміни в досліджуваній сфері відносин, що обумовлено реформуванням антикорупційного законодавства та формуванням нової свідомості та ідеології публічної служби з поступовим втіленням європейських стандартів функціонування публічної служби, які відображають її публічно-сервісний характер.

ДОСВІД ІЗРАЇЛЮ ЩОДО АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВ, СВОБОД І ЗАКОННИХ ІНТЕРЕСІВ ГРОМАДЯН В УМОВАХ ВІЙН ТА ВОЄННИХ КОНФЛІКТІВ

2024-07-24T10:59:59+03:00

В статті виявлено і узагальнено, досвід Ізраїлю щодо адміністративно-правового забезпечення прав, свобод і законних інтересів громадян в умовах війн та воєнних конфліктів. Який вчить, що існують ефективні фактори мотивації молоді до служби в ЦАХАЛ (Армію оборони Ізраїлю) та їх досвід може надати корисний взірець для запозичення в Україні. Відчуття національної ідентичності та бажання забезпечити безпеку своєї країни є суттєвими факторами мотивації для вступу на службу ЦАХАЛ. Мотивація виживання, коли громадяни у суспільствах, які стикаються з екзистенційною загрозою, такою як терористична загроза чи воєнний конфлікт, молодь може відчувати потребу захищати себе та своє співтовариство. Світоглядна мотивація, коли йде боротьба за цінності та ідеали, які визначають національний характер, може бути сильним мотивуючим чинником. Відчуття переконань щодо справедливості конкретного шляху та бажання боротися за ці цінності також грають важливу роль. Нормативні мотивації, які засновані на загальноприйнятих у суспільстві принципах, такі як відданість рідній країні, патріотизм та відповідальність перед співгромадянами. Індивідуалістичні мотивації, полягають в тому, що бажання самореалізації та особистого внеску у справу служби в армії є провідним (у більшості випадків обов’язковим) чинником будівництва послідуючої кар’єри на публічній службі та політиці. У цьому контексті ізраїльського досвіду, мобілізацію молоді в Україні можна розглядати через стимулювання певних факторів. А саме: зміцнення української ідентичності та патріотизму шляхом освітньої діяльності, виховання, стимулювання розвитку українського інформаційного медіа простору. Молодь, яка пов’язує своє майбутнє з Збройними Силами України має бути переконана, що держава та суспільство після призову на військову службу, її належно забезпечує, дбає у випадку поранення, та вшановує, в тому числі матеріально родину, у випадку загибелі. заохочення та підтримка громадських ініціатив та організацій, які пропагують цінності та ідеали, які важливі для оборони України. створення програм та можливостей для особистого та професійного розвитку в армії та після звільненні з неї.

МІЖНАРОДНО-ПРАВОВЕ СПІВРОБІТНИЦТВО УКРАЇНИ ТА FATF У ПЕРІОД ДІЇ ПРАВОВОГО РЕЖИМУ ВОЄННОГО СТАНУ

2024-07-24T11:05:09+03:00

Cтаття присвячена аналізу міжнародно-правового співробітництва України та FATF (Financial Action Task Force on Money Laundering – Цільова група з фінансових дій) в умовах дії правового режиму воєнного стану на території України. В статті визначено правові засади функціонування FATF та проаналізовано її співробітництво з Україною у період воєнного конфлікту на території України. Окремо підкреслюється вагома роль міжнародного співробітництва для України сьогодні. Велике морально-політичне значення мало ухвалення Генеральною Асамблеєю ООН резолюцій від 2 березня 2022 року № ES-11/1 та від 24 березня 2022 року № A/ES-11/L.2, де міжнародне співтовариство абсолютною більшістю засудило порушення норм міжнародного права Російською Федерацією (РФ) на території України. Робота FATF з 2022 р. також відбувалась в парадигмі прихильності міжнародному миру та безпеці, а співробітництво з Україною фокусувалось на обмежувальних заходах та санкційному тиску на РФ. Діяльність FATF була, здебільшого, присвячена протидії легалізації злочинних коштів від операцій з кріповалютами, протиправної кіберактивності та незаконної торгівлі зброєю. В статті автор окремо наголошує на посиленні уваги до фінансової безпеки в багатьох країнах світу та їх об’єднаннях, і, перед усім, в Європейському Союзі про що свідчить ряд актів як внутрішнього права ЄС, так і міжнародного. В порівняльній таблиці статті в хронологічному порядку починаючи з 2022р. відображаються правові дії та політичні заяви українського сторони до FATF та відповідні реакції FATF на них. Проведений аналіз свідчить про підтримку FATF міжнародних санкцій проти РФ, подальше застосування обмежувальних заходів до цієї країни з боку FATF, що у підсумку веде до обмеження фінансових можливостей РФ у ведення військової операції на території України.

ЗАХИСТ ПРАВ МЕНШИН ЛГБТІ ПІД ЧАС ЗБРОЙНИХ КОНФЛІКТІВ

2024-07-24T11:07:47+03:00

У статті проаналізовано міжнародно-правові акти, національне законодавство різних держав щодо забезпечення захисту прав меншин ЛГБТІ, зокрема під час збройних конфліктів. Досліджено зміни законодавства різних держав щодо забезпечення рівності ЛГБТІ-осіб у суспільстві. Дослідження доводить, що не дивлячись на те, що питання ЛГБТІ спільнот є гострим та невирішеним повністю, міжнародне право робить рішучі кроки для врегулювання цієї проблеми. У статті проаналізовано специфічні ризики та форми насильства, з якими можуть зіштовхнутися представники ЛГБТІ-спільнот у зонах бойових дій. Висвітлено питання дискримінації, стигматизації та позбавлення доступу до гуманітарної допомоги, надання притулку, медичної та психологічної допомоги меншинам ЛГБТІ. На основі дослідження універсальних та регіональних міжнародно-правових актів та правої бази України, запропоновано пропозиції покращення законодавства України щодо захисту прав меншин ЛГБТІ під час збройних конфліктів. Досліджено взаємозв’язок національних, європейських та американських правових положень, що стосуються захисту прав представників ЛГБТІ-спільнот під час збройних конфліктів. Окремо наведено приклади порушення прав представників ЛГБТІ-спільнот під час збройних конфліктів в України та закордоном. Зроблено висновки про необхідність активізації законотворчої діяльності, покращення динаміки змін у сфері захисту прав меншин ЛГБТІ під час воєнного стану, що надзвичайно важливо у наш час. Вказується необхідність розробки якісної бази нормативно-правових актів, спрямованих на захист прав представників ЛГБТІ-спільнот під час збройних конфліктів, зокрема необхідність розробки окремих положень, які будуть забезпечувати гуманне поводження з цивільним населенням, пораненими, хворими і військовополоненими без будь-якої дискримінації (у т.ч. за ознакою статі). Наголошується необхідність запровадження відповідного механізму моніторингу, щодо нагляду за дотриманням захисту прав представників ЛГБТІ-спільнот та виконанням державою своїх зобов’язань щодо дотримання прав цих спільнот.